Ужгородка

Новини Закарпаття

Мотивувати вмотивованих, або тонкощі буденного життя

Педагог, заслужений учитель України, учитель української мови і літератури Олеся Калинич з Хустської гімназіі-інтернату на Закарпатті не без іронії роздумує над важливим питанням: як мотивувати тих, хто покликаний мотивувати інших? Адже якось так склалося у нашому суспільстві, що вчителі і лікарі – люди, які – ПОВИННІ. Але насправді, ми ж розуміємо, що і суспільство повинно брати на себе зобов’язання. Часом думаю, що ніколи нічого в нашій освіті не зміниться…

Учителям підвищили зарплату, але вони сказали, що інфляція з’їла все – і зарплата в реальності не зросла.

Учителі відвідали майстер-класи, тренінги тощо, захопилися “яка молодець учителька/учитель, що робить так”, повернулися до своїх класів, більшість тихенько згасла зразу, а інші – поступово (звичайно, винятки).

Почули, що вводиться добровільна сертифікація вчителів і – ой лишенько! – побачили знущання, зневагу й недовіру.
Єдине, з чим погоджуються всі вчителі, – потрібні зміни.

Насправді ці зміни починаються тільки з учителя: чиновники можуть придумати диво-реформу, ідеально її розписати. Можуть назвати вчителя тьютором, коучем, наставником – ким завгодно. Але й від цього теж нічого не зміниться: у школі не діє принцип (перефразую старий мультик) “як човен назвеш, так він і попливе”. Якщо педагоги не запалять дітей у своїх класах, дива не станеться. Насамперед треба мотивувати вчителя.

ЯК? Зарплата. Оскільки питання зарплати нам, учителям, не підвладне, пропустимо його.

Майстер-класи, тренінги… Учитель починається з настрою. А настрій – із натхнення. А натхнення – з надиху? Не завжди. Як показує досвід, інтерактивні лекції, майстер-класи, тренінги дають певний ефект, але не тривкий у часі. Чому? З одного боку, досвідчені вчителі думають “я це й так знаю”, з іншого – менш досвідчені зневірюються “куди мені до неї”. Існує третя версія – ” вдома чоловік, діти – нема часу на ці іграшки”.

Підприємливість. Краще за тренінги вчителя мотивуватиме економічна вигода. Тут усе просто. Учитель – не тільки “невтомний садівник”, “сіяч”. Він власник інтелектуального скарбу – інформації. Якщо систематизувати досвід роботи, його можна продати. Для цього не обов’язково бути Святополком Фіолем (засновником слов’янського книговидання) – можна і в електронній формі продавати педагогічні родзинки (через хмару чи електронну адресу). До речі, такий бізнес не fata morgana, а реальність. До прикладу, учителька української мови та літератури Тетяна Парадовська так досить успішно поширює власні напрацювання (і безкоштовно також). Вигода подвійна: по-перше, матеріальна, а по-друге, ваш досвід поширюватимуть.

Повірте, якщо ви можете писати коментарі безнадії й зітхання до різних постів, то точно здатні створити й щось корисне. Хоча… однозначно: стогнати легше й простіше.

Учителі важливі. Як не банально чи, може, утопічно звучить, насправді держава завжди розуміла, що вчителі важливі… особливо тоді, коли використовувала освітян як засіб пропаганди й маніпуляції. Наприклад, мої батьки пригадують, як за радянських часів учителі під час Різдвяних свят мали чергувати на нічних вулицях і ловити колядників – школярів-порушників…

Дійсно, учителі – потужна сила. Важливо, щоб кожен почував себе не приниженим, забутим, а потрібним, причетним до великої справи. Нехай викладає у далекій гірській школі, де в класі 8 учнів. Але він навчає цих 8 учнів – 8 людей. Так, без одного вчителя держава не збідніє, але збідніють ці 8 школярів – дітей, у яких є батьки… Якщо вчитель почуватиме себе не потрібним державі, свою апатію передасть учням, а ті обов’язково поїдуть із нашої країни… як уже поїхали їхні батьки. Важливо розуміти значущість кожного.

Цінувати кожного. Із захопленням читаємо про відомих педагогів ( і це прекрасно – вчитися в інших!), але, на жаль, зовсім не бачимо тих, які щодня творять непомітне диво в класі. Наш освітній простір рясніє активними, не байдужими до своєї справи іменами. Це – вчителі (викладачі) зі звичайних традиційних державних навчальних закладів. Вони готові популяризувати колег, із скромністю замовчуючи свої достоїнства. Вони оприлюднюють власні напрацювання в мережі тільки для того, щоб інші могли використати готовий матеріал на уроці. Щодня тисячі вчителів комунікують, щоб завтра нашим дітям було комфортно в школі. Імена цих педагогів не відомі загалу. Саме про таких учителів міні-енциклопедія (поки що міні) – сторінка в блозі (http://olesya12142111.blogspot.com/p/blog-page_82.html) , де в статтях про охочих зібрано матеріали та покликання. Дякую кожному, хто погодився стати учасником “енциклопедії”, адже це своєрідний виклик – заявити про себе, усвідомлюючи, що тебе не завжди похвалять, зрозуміють. Мета енцикопедії – не пошук найкращого вчителя, не вимога оформити методичні напрацювання, а знайомство з педагогами з різних куточків нашої країни, які не лише готові до змін, а вже давно змінюють освіту; такі зірочки запалюють і надихають.

Батьки. Яким би мотивованим не був учитель, наша дитина буде схожа не на нього, а на нас: нашу поведінку вдома, наше ставлення до родини, наше вміння бути відповідальним, чуйним, нашу здатність дотримувати слова переймає НАША дитина.
…Проблема шкільної освіти не в тому, що “діти погані”. Не в тому, що нема чудодійної реформи. А в тому, що багато з нас шукає самовиправдання. Ми кричимо про “свободу вчителю”, а насправді на наших уроках її у стократ більше, ніж у чиновницьких кабінетах.
Олеся Калинич, Хуст, Закарпаття,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Нагору