Ужгородка

Новини Закарпаття

Від українського Чикатило до “Елвіса”. П’ять жахливих історій українських маніяків

У середині серпня в Україні представили монографію про умисних і серійних убивць на 720 сторінок. Наші фахівці першими в світі написали працю про психологічний портрет серійного вбивці, обробивши матеріал з 80-х років до наших днів. В Україні таких злочинців набагато менше, ніж в США чи Росії, але деякі вирізнялися винятковою жорстокістю і хитрістю, і вітчизняним криміналістам довелося розробити власну методику із їх затримання.

На одного міліція не могла “вийти” 25 років, іншому вбивати наказували “голоси”, третій – хотів стати професійним кілером. Nash.live зібрав для вас п’ять історій українських серійних вбивць.

Анатолій Онопрієнко

Після Чикатило, чиє прізвище стало символічним, Онопрієнко вважається найжорстокішим українським серійним вбивцею. З 1989 по 1996 роки він убив 52 людини, але слідчі вважали, що насправді жертв було набагато більше. Діяв на території Житомирської, Київської, Дніпропетровської, Запорізької, Одеської, Рівненської та Львівської областей. Казав, що вбивати йому наказували “вищі сили”, що своїми вбивствами хотів накреслити “хрест на тілі України”, що на жінок і дітей йому було “шкода патронів”.

Онопрієнко народився в Житомирській області в 1959 році. Коли йому був рік, батько залишив їх з братом і матір’ю і пішов до іншої жінки. У три роки мати Онопрієнка померла від серцевої недостатності, і дитина залишилася на бабусю й тітку. Ані батько, ані брат, що рано одружився, не могли подбати про хлопчика, і з семи років він ріс у дитбудинку. Потім заявляв, що це визначило його життя: за словами Онопрієнка, 70% колишніх вихованців дитбудинку потрапляють до в’язниці. Вихователі казали, що він з дитинства був садистом – любив колоти інших дітей голкою чи викруткою.

Після школи вступив до морехідного училище, ходив у плавання за кордон і непогано заробляв. Потім одружився і оселився з дружиною та сином у власному будинку.

Перші вбивства скоїв з напарником Сергієм Рогозіним, запропонувавши тому грабувати людей, які зупиняються на узбіччях переночувати. Онопрієнко вбивав подружні пари та сім’ї, які засипали в машинах, забирав гроші і цінні предмети, а машини спалював. З 14 червня по 16 серпня його жертвами стали дев’ять осіб. Рогозін допомагав йому позбуватися трупів, за що згодом отримав 13 років (термін потім знизили до 12).

Потім за підробленими документами виїхав до Європи, кілька разів був депортований в Україну, але продовжував повертатися за кордон. На чотири роки осів у Німеччині, де займався підробітками і пограбуваннями в надії сісти в тюрму і отримати німецьке громадянство, і навіть просив там політичного притулку.

Незабаром після повернення в Україну, в 1994-му, привернув увагу міліціонерів своєю неадекватною поведінкою на вокзалі. Його навіть не запідозрили у скоєних злочинах і поклали до психіатричної лікарні, а за три з половиною місяці – виписали з діагнозом “параноїдна шизофренія”.

З 5 жовтня 1995 го по 22 березня 1996 го Анатолій Онопрієнко вбив 43 людини. Вночі він вривалося до домівок у різних областях України, розстрілюючи і вирізаючи сім’ї та забираючи їх майно. У селі Братковичі за два рази вбив 12 осіб. Туди його навіть не возили на слідчі дії – правоохоронці боялися, що місцеві жителі влаштують вбивці самосуд.

Впевнений у власній безкарності, він залишав місце злочину лише за кілька годин. Спочатку в міліції не могли повірити, що всі злочини – справа рук однієї людини. А коли зрозуміли, що йдеться про серійного вбивцю, не могли скласти його фоторобот,оскільки той не залишав свідків. Був час, коли його шукали тисячі правоохоронців. А Онопрієнко тим часом обдаровував родичів речами вбитих і час від часу відправлявся на “полювання”, як він сам це називав. Наймолодшій його жертві було три місяці.

“Звір”, як його охрестили у ЗМІ, був заарештований в 1996 році на квартирі у співмешканки у Львівській області, причому практично випадково. Міліціонери дізналися, що у неї живе невідомий чоловік, який підозріло себе веде. Онопрієнка доставили до райвідділу і лише за кілька годин зрозуміли, хто він такий (за іншою версією, його видав зведений брат). Як говорили слідчі, він мав відмінну пам’ять на власні злочини ідокладно описував усі вбивства, навіть ті, що вважалися давно розкритими.

“Застреливши чоловіка і жінку, я накрив немовля, що спало, подушкою, і тримав доти, поки воно не задихнулося. Не хотів, щоб він мучився сиротою по інтернатах”, – розповідав він.

За підозрою в злочинах Онопрієнка неодноразово затримували невинних. 27-річний чоловік помер від тортур співробітників СБУ і представника прокуратури, які вибивали з нього зізнання.

На суді вбивця, мабуть, намагався прикинутися психічно нездоровим і говорив, що отримав наказ від “вищих сил” на три серії вбивств: проти комунізму, в якій мало бути вбито дев’ять осіб, проти націоналізму – 40 осіб і проти “чуми XXI століття” – 360 осіб. Одного разу навіть заявив, що сам “постраждав більше за всіх”, тому що “вони (рідні жертв, – ред.) лише прийшли, поплакали, а я все це робив і бачив це все”.

Його засудили до розстрілу, але через тиск Ради Європи на Україну і вимог скасувати смертну кару вирок був замінений на довічне. Тодішній президент Леонід Кучма звертався до міжнародних організацій з проханням зробити виняток із мораторію для Онопрієнка, але “добро” йому так і не дали, і серійний вбивця відправився відбувати термін в житомирській колонії. Де і помер 2013 року від серцевого нападу. У Онопрієнка немає могили – його тіло було кремовано.

Сергій Ткач

Восени минулого року прізвище Ткача знову з’явилося у ЗМІ – в листопаді він помер в житомирській колонії. Він вбивав протягом 25 років, в основному – дівчаток від 9 до 17-ти, душачи і ґвалтуючи їх. Жертвами стали щонайменше 37 людей в Кримській, Дніпропетровській, Харківській і Запорізькій областях, після вироку вбивця написав ще близько 100 явок з повинною, частину з яких не змогли довести через те, що сплив термін давності. Отримав п’ять довічних ув’язнень.

Ткач народився в Кемеровській області Росії в 1952 році, був четвертою дитиною в сім’ї. У школі дев’ять років був безнадійно закоханий в дівчину-однолітка, робив їй пропозицію, але отримав відмову. У молодості захоплювався важкою атлетикою – навіть був кандидатом у майстри спорту з підняття штанги, служив в армії, потім працював в міліції експертом-криміналістом, але був звільнений після того, як зізнався в підробці експертизи. Свого часу, після відрахування з військово-морського училища, займався виловом бродячих собак і непогано на цьому заробив. Ткач забивав їх залізним прутом, а шкури здирав і продавав кушнірам на унти та безрукавки.

На початку 1980-х переїхав до батьків у Крим. Вперше задушив і зґвалтував жінку в Сімферополі у 1980 році, після скандалу з дружиною, у якої намагався забрати маленького сина. Тоді він навіть подзвонив з автомата в міліцію і зізнався у вбивстві (нібито щоб “перевірити оперативність” колишніх колег), але незабаром втік з місця злочину.

На жертв маніяк нападав ззаду, душив і ґвалтував ( “мені головне було, щоб не чинили опору”). Перед злочинами завжди доводив себе до сп’яніння. На пам’ять забирав якусь дрібницю: дзеркальце, нижню білизну, ланцюжок. Знаючи міліцейську практику, він повністю роздягав трупи і знищував усі сліди, які могли привести слідчих до нього. Їхав з місця злочину на велосипеді або йшов по рейках, щоб собаки не могли напасти на слід.

Ткач змінював місця проживання, роботу, жінок, на рік мав по кілька десятків коханок, які ні про що не підозрювали (за даними ЗМІ, він тричі був одружений і у нього залишилося кілька дітей. Одна з колишніх дружин працювала в СБУ). Змінював зовнішність: відпускав бороду з вусами, потім голився. Навіть перефарбовував свій велосипед, на якому їздив околицями у пошуках жертв.

Одного разу він хотів зґвалтувати 12-річну дівчинку, але поблизу були свідки, які підняли крик, і дитина змогла втекти. Маніяк зник, але очевидці допомогли скласти фоторобот.

“Фоторобот розвісили всюди. Дочка однієї знайомої впізнала мене і каже: “Дядьку Сергію, як же ви на цього маніяка схожі!” Ну я, звичайно, посміявся, сказав: “Помиляєшся!” Навіщо травмувати дитину? Та й на роботі теж казали, що схожий. Ну то й що? Ніхто навіть не заявив в міліцію!”, – розповідав Ткач в інтерв’ю, нарікаючи на те, що його “погано ловили”.

Міліція тим часом затримувала невинних і вибивала з них визнання. За офіційними даними Генпрокуратури, сім чоловіків сіли в тюрму за злочини “пологівського маніяка” (одне з прізвиськ Ткача). За даними журналістів, їх не менше 14. Наймолодший – Яків Попович, якого затримали в 2002 році, коли він навчався у восьмому класі. Хлопчика запідозрили у вбивстві своєї дев’ятирічної двоюрідної сестри Яни і засудили до 15 років в’язниці. Як пізніше розповідав Попович – його три доби били, і 14-річний хлопець під диктовку написав зізнання.

Він відсидів трохи більше восьми років і, хоча Ткач зізнався у вбивстві дівчинки в 2005-му, вийшов на свободу лише в 2008-му.

Іншого невинного, Володимира Світличного, в 91-му звинуватили у вбивстві дев’ятирічної дочки Ольги. Він повісився в камері СІЗО.

Серпневого дня 2005 року в селищі Пологи Запорізької області Сергій Ткач втопив дев’ятирічну дівчинку на озері. А потім прийшов на її похорон. Пізніше діти згадали, що біля їх подружки крутився якийсь “дідусь”. Міліція склала фоторобот і показала його працівникам усіх обласних підприємств, і один з них впізнав на зображенні працівника насосної станції каолінового комбінату – 54-річного Ткача. Коли на поріг вбивці ступили оперативники, він заявив, що чекає їх вже двадцять років.

“Я з її (дівчинки, – ред.) батьком добре був знайомий, жили по сусідству. Довелося піти на похорон крихітки. Цей випадок мене і знищив. Коли я її підстеріг, вона грала з іншими дітьми. Два хлопчики і дві дівчинки. Треба було і їх убити. Тоді мене б не впіймали. Я думаю, що вони мене побачили і показали дорослим”, – говорив він після арешту.

Справу Ткача розслідували три роки, в 2008-му він був засуджений до довічного. Говорив, що вбивав завжди “сп’яну, випадково”, але міг з точністю до десятка метрів назвати місце злочину. Заявляв, що він “такий самий звір, як Чикатило”, і про нього треба знімати кіно. Насміхався над безпорадністю своїх колишніх колег-правоохоронців.

Співробітники прокуратури і міліції раніше неодноразово допитували його за підозрою у вбивствах, але він відкуповувався, придумував правдоподібні алібі.

“Я хотів остаточно показати МВС, що вони не вміють працювати, а тільки горілку жерти і затримувати п’яниць”, – заявляв Ткач.

Уже будучи за ґратами, серійний вбивця одружився на 24-річній росіянці Олені, яка мала з ним 38 років різниці. Вона з підліткового віку захопилася їм, почала писати листи до в’язниці, потім приїхала до маніяка в колонію. У в’язниці вони розписалися, на другому тривалому побаченні дівчина завагітніла і народила дівчинку. Олена говорила, що Ткач був її першим коханням, що з нею був “добрий, милий, скромний і ввічливий”, ставився “з підкресленою повагою”, мріяла жити разом з ним на волі і сильно ревнувала. Батьки забрали у неї дитину і, за даними ЗМІ, через суд домоглися права опіки.

“На той момент (коли побачила Ткача по телевізору, – ред.) він здався мені найстрашнішим людиною, про яку я коли-небудь чула. Адже він не різав жертв ножем, не мучив, не катував… Саме цим здавався мені страшнішим за Чикатило і всіх інших маніяків. Але, тим не менш, з тих пір я більше ні на хвилину не могла його забути”, – говорила вона в інтерв’ю.

“Пологівський маніяк” помер від серцевої недостатності в 2018 році. “Любляча дружина” за тілом не приїхала – її навіть не змогли знайти, тож співробітники колонії поховали його своїми силами в безіменній могилі.

Віктор Саєнко та Ігор Супрунюк

Коли цих молодих людей засудили до довічного ув’язнення, їм було по 20 років. Зараз вони продовжують відбувати покарання. У 2007 році в Дніпропетровській і Запорізькій областях вони жорстоко вбили 21 людину, ніяк не пов’язаних між собою людей – жінок, підлітків, людей похилого віку, безхатченківі слабких (наймолодшій жертві 13, найстаршій – 70 років). Втім, їх пов’язувало те, що всі вони не могли за себе постояти.

Батьки Саєнка та Супрунюка відмовлялися вірити в провину своїх дітей, стверджуючи, що їх підставили якісь чиновники, намагалися оскаржити вирок у Верховному суді і збиралися позиватися до Європейського суду з прав людини. Обидві сім’ї, за даними журналістів, були благополучними і забезпеченими, батько одного з убивць працював в прокуратурі.

Перші вбивства почалися в червні 2007 року. Хлопці нападали раптово і безпричинно, розбивали жертві голову молотком чи іншим важким предметом, спотворювали обличчя, перед смертю катували, іноді виколювали очі, і записували процес на телефон. Деякі відео навіть виклали в інтернет. Вагітній жінці Саєнко та Супрунюк вирізали з живота плід. Літній жінці, яка годувала бездомних собак, – вибили зуби, переплутавши їх із золотими. За добу вони могли вбити кілька людей: 07.07.07 їх жертвами стали 28-річна дівчина, 21-річний хлопець і 13-річний хлопчик.

За півтора року до початку звірств хлопці “тренувалися”, на камеру знущаючись над бездомними кішками і собаками, а їх трупи підвішуючи на деревах. Також “не нехтували” розбійними нападами. Пізніше в суді стверджували, що мріяли стати професійними кілерами і звірствами “загартовували волю”. Зі страхом висоти вони боролися, дивлячись вниз з 14-го поверху. Юнаки колекціонували вирізки з газет з новинами про свої злочини, картки та речі жертв, а у справі фігурувало понад 100 фото і три відео по 40 хвилин. Вони приходили на похорон жертв і записували знущальні відео звідти (наприклад, робили селфі на тлі труни з вусами Гітлера). Слідчі казали, це робилося задля того, аби “в старості було що згадати”.

Пошуки серійних вбивць ускладнювало те, що злочини скоювалися в різних місцях на території області, раптово і безпричинно. Але завдяки випадковим свідкам оперативникам вдалося встановити, на якому автомобілі їздили молоді люди, а незабаром – взяти їх слід. Саєнка та Супрунюка затримали тим самим літом 2007 року, відстеживши сигнал телефону однієї з жертв. Перед обшуком Саєнко намагався втопити докази в унітазі, але сантехніку вдалося розрізати каналізаційну трубу і дістати звідти телефони убитих.

Саєнко, Супрунюк і Ганжа

Двійко злодіїв мало спільника – однолітка Олександра Ганжау який, на відміну від них, отримав дев’ять років в’язниці і зараз вже на свободі. Він стверджував, що брав участь лише в пограбуваннях і не знав про криваві “пригоди” товаришів. Він єдиний не намагався оскаржити свій вирок.

У суді вбивці ще намагалися переконувати, що правоохоронці вибили з них визнання.

“Мені на голову надягали пакет і змушували писати під диктовку визнання. Ні про яке відео з вбивствами я нічого не знаю, на комп’ютері зберігав лише порно”, – заявляв Супрунюк.

Але відео з усіма подробицями процесу і безліч доказів зіграли проти них. Втім, батько Саєнка запевняв журналістів, що усі матеріали сфальсифіковано. У суді під час перегляду відеозаписів чергували лікарі – настільки жахливим був їх вміст. А обвинувачені, за словами журналістів, в цей час з усмішкою переглядалися.

“Вони знімали вбивство Сергія Яценка – як перерізають горло лежачого чоловіка, ножем виколупують праве око, відрізають праве вухо і кладуть на живіт. Людина в джинсах і рукавичках, що розрізає живіт, обернулася, і відеокамера чітко зафіксувала обличчя Саєнка”, – свідчила частина вироку.

Супрунюка визнали винним в 21 вбивстві; за останніми даними, він відбуває покарання в дніпропетровському СІЗО, а його напарник, засуджений довічно за 18 вбивств – в тюрмі Кривого Рогу. У 2013-му батько Саєнка розповідав в інтерв’ю журналістам, що його син мріє про сенсорний телефон.

Руслан Хамаров

“Бердянський маніяк”, що страждає на шизофренію, з 2000-го по 2003-й убив 11 жінок від 17 до 28 років. Всі трупи він скидав у каналізаційний колодязь біля будинку. Незважаючи на діагноз, Хамарова визнали осудним, і зараз він відбуває довічне ув’язнення.

Він народився в Бердянську в 1972 році. Батько за національністю – уйгур, виходець з Південного Казахстану, і Руслан востаннє бачив його в трирічному віці – той став мусульманином і переїхав до Махачкали. Його мати в 1985 році наклала на себе руки, кинувшись під потяг. У 13 років Хамаров потрапив до спецшколи для неблагополучних підлітків, закінчив десять класів. У 90-х двічі судимий за грабіж, але його визнали неосудним, і певний час вбивця провів в обласній психіатричній лікарні. Після “відсидки” повернувся до Бердянська, де тітка купила йому житло. Серійний вбивця став на облік в міському психдиспансері і кожного місяця приходив на огляд, але ніхто не помітив відхилень в його поведінці, а родичі не вважали Хамарова небезпечним для суспільства.

Перше вбивство сталося в листопаді 2000-го. Серійник знайомився з дівчатами в барах, на вечірках або в парках, споював і запрошував додому. Під час сексу або перед його початком виходив в коридор за зброєю (зазвичай – саморобним ножем, але міг вбити і пляшкою або молотком) і наносив жертві кілька ударів. Іноді ґвалтував труп, після чого завертав його в ковдру і скидав у колодязь біля будинку. Станом на 2003-й колодязь став “братською могилою” для 11 осіб. Низька температура води не давала тілам швидко розкладатися, і сусіди не відчували запаху.

За словами колишніх коханок Хамарова, він тижнями не мився і виглядав неохайно, але це не відштовхувало від нього жінок.

31-річного маніяка затримали на початку березня 2003 року, коли він проходив підозрюваним у справі про вбивство подружжя пенсіонерів. У списку з 36 підозрюваних з психічними розладами Хамаров був 33-ім. “Бердянський маніяк” зізнався, що в кінці лютого під час сварки вбив 17-річну дівчину і скинув у колодязь. У неї залишилися чоловік і восьмимісячна дитина.

Практично за два тижні після того, як труп було знайдено, Хамаров розповів, що в тому самому колодязі лежать ще 10 жінок.

“Найважча, чорнова робота дісталася бійцям Бердянського загону пожежної охорони МНС. Два з половиною дня чотирнадцять працівників, змінюючи один одного кожні 15 хвилин, витягали останки жертв з колодязя. Щоб уберегтися від смертельно небезпечної трупної отрути, вони користувалися захисними костюмами з протигазами. Обмеженість простору – діаметр колодязя лише 80 сантиметрів – значно ускладнювала роботу. Відкачавши воду, смердючу тверду масу розгрібали гаками і руками. Якщо тіла останніх жертв відносно збереглися, то ті, що лежали ближче до дна, піднімали фрагментами – видовище не для людей зі слабкими нервами”, – згадував тодішній заступник начальника обласного управління карного розшуку Юрій Гладик.

Хамаров казав, що у нього вдома побували сотні жінок, але вбивав він лише тих, хто йому з якоїсь причини не сподобався. Одна, за його словами, вимагала доплати за секс, в іншої було негарне тіло. Третій він мстився за зраду. Вбивця відрізнявся ненавистю до повій, психічно нездорових і наркоманів та вважав, що звільняє від них місто. Також заявляв, що коїв вбивства “за сценарієм” американських фільмів (серед улюблених стрічок називав “Запах жінки”, “Мовчання ягнят”, “Одного разу в Америці”, “Хрещений батько”, “Калігула”).

Медики визнали, що під час вбивств він повністю усвідомлював свої дії.

“Я вважаю, що Хамаров – відображення усіх хвороб нашого суспільства. Батько у нього – уйгур, виходець з Південного Казахстану, неодноразово судимий, якимось чином в 1970 році потрапив до Бердянська і одружився на місцевій. У Руслана явні відхилення в психіці. Він брехливий, непослідовний, алогічний у судженнях, його розумова діяльність сконцентрована на сексуальних стосунках. Це явно ущелена особистість. Агресивність – не що інше, як відповідна реакція на відчуття того, що оточуючі принижують його. Він так і заявляє: “Ми – уйгури. Або нас вбивають, або ми вбиваємо”. Ще каже, що уйгури ніколи не працювали, що вони завжди грабували і вбивали”, – розповідав в одному з інтерв’ю його адвокат Ігор Хижняк.

Юрій Кузьменко

Цей серійний вбивця, що завдяки журналістам став відомим як “боярський маніяк” або “Елвіс”, протягом дев’яти років полював на жінок в Києві та області. Його затримали лише в 2009 році. Кузьменка звинуватили в 14 вбивствах, але сам він, за даними журналістів, зізнався в більш ніж 200.

За професією Кузьменко – столяр, жив в Боярці з дружиною і прийомним сином (які до останнього моменту добре про нього відгукувалися і не вірили в скоєні злочини).

Він починав з пограбувань в Києві, потім забирався до різних закладів та ґвалтував сторожок. Перше вбивство скоїв у червні 2006 року (за рік до цього жінка похилого віку після зґвалтування померла від серцевого нападу, але правоохоронці відмовилися порушувати справу). Того разу Кузьменко запропонував 20-річній дівчині підвезти її додому, відвіз на покинутий аеродром і зґвалтував. Дівчина опиралася і заявила, що звернеться до міліції. Насильник задушив її та кинув труп на аеродромі. Зітліле тіло знайшли лише за довгий час.

“Потім він розповідав, що саме тоді отримав “надзвичайний кайф”, коли вбив жертву. Він зрозумів – ось воно, моє! І з тих пір став вбивати своїх жертв. Зазвичай душив руками, хоча після травми возив з собою і мотузяний зашморг. Але, за його словами, відчуття солодше, якщо голими руками”, – розповідав в інтерв’ю колишній старший слідчий Головного слідчого управління МВС Роман Сушко, який розкрив справу “васильківського маніяка”.

Перерва між злочинами поступово все більш коротшала – від декількох місяців дійшло до тижнів. Кузьменко не переймався віком жертви – найстаршій жінці було близько 90 років. Він “працював” в панчосі та рукавичках, а якщо жертва бачила його обличчя, – душив. Найчастіше пропонував підвезти жінок, оскільки підробляв таксистом, після чого завозив в глушину і ґвалтував. Точна кількість жертв невідома – стосовно деяких згвалтованих міліція відмовлялася порушувати справу, інші просто туди не зверталися. Кличка “Елвіс” закріпилася за маніяком після того, як одна з тих, що вижили, описала його схожим на музиканта Елвіса Преслі.

Слідство мало зразок ДНК злочинця, знайдений на декількох тілах, і свого часу правоохоронці були готові взяти кров у всього чоловічого населення Київської області. Були перевірені понад 10 тисяч осіб, тисячі автомобілів, проте безрезультатно. На пошуки виділялися десятки мільйонів гривень. Україна навіть замовляла у НАТО аерофотозйомку місцевості – Сушко сподівався побачити поблизу місця злочину машину вбивці, але й це не допомогло справі.

Останньою загиблою від руки “васильківського маніяка” була молода дівчина, Ганна, яку він також запропонував підкинути до будинку. Як потім з’ясувалося, вбивця і жертва були далекими родичами. Цього разу, завдяки щасливому випадку, у слідства з’явився свідок. Таксисту, який бачив, як дівчина сідає в машину Кузьменка, за кілька секунд вдалося запам’ятати колір, приблизну модель та дві букви з держномера машини. Раніше чоловік служив у розвідці і був майором МВС у відставці. Слідство ухопилося за зачіпку. Схожих машин виявилося 7034 по всій Україні. Машина вбивці була 7032-ю. У травні 2009 року Юрія Кузьменка затримали в під’їзді будинку його брата.

Сушко згадував, що в першу чергу маніяк подякував їм “за те, що затримали і зупинили, інакше мені довелося би вбивати кожен день, а я вже не міг”. Після цього з’ясувалося, що Кузьменка в 2005-му судили за згвалтування, але відпустили за “хабар” у вигляді ремонту меблів (Кузьменко був столяром). Після цього він почав вбивати.

На суді маніяк повністю визнав провину і не став оскаржувати вирок. Земляки, за словами Сушка, навіть влаштовували мітинг під МВС з вимогою його відпустити. Однак Кузьменко не заперечив свою вину, і його засудили довічно за 14 вбивств.

Зараз Кузьменко відбуває покарання в одиночній камері колонії в Сумській області і допомагає слідству у затриманні своїх “колег”.

 

Статтю підготовлено за матеріалами видань “Сьогодні”, “Заборона”, “Факти”

Джерело: Наш.live

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Нагору