Ужгородка

Новини Закарпаття

Культура (не) поза політикою

Коли анексували Крим, мені було тринадцять років. Тоді я була достатньо дорослою, аби розуміти, що проти моєї країни вчинено злочин, але все ж надто малою, аби глибше зануритись у те, що відбувалося з точки зору політики. Але я могла спостерігати. І тоді все було дуже показово, бо:

Чи зникли представники росії зі світового спорту? Ні. Чи перестали гастролювати російські артисти? Ні. Чи зникли з книжкових магазинів російські книги? Ні. Яке б питання я не поставила далі, відповідь була б та ж сама – «ні». Культура росії залишалася повноправною частиною культури всього світу. І цим світ ніби казав, що культура – явище позаполітичне. Але я не говорю про найсумніше, чи, навіть доречніше буде сказати, найстрашніше: якщо замінити слово «світ» на «Україна», то відповідь, на жаль, не зміниться. У нас анексували Крим і почали війну на Сході, а ми не змогли закенселити культуру окупанта навіть в середині нашої країни: не припинили показувати фільми та серіали, не заборонили в’їзд артистам, книжковий ринок продовжував продавати книжки російських видавництв і продукував українські російською, наші спортсмени обіймалися та фотографувалися на змаганнях з тими своїми «колегами», які вкривали свою спину російським триколором.

І суспільство всотувало це, аби почати сприймати за щось буденне, цілком нормальне, щоби потім забути про одну чи не найважливішу інституцію – школу. Так, уроків російської мови (як другої іноземної) вже не було, але про програму зарубіжної літератури ніхто навіть не подумав. Зринає спогад, як в школі ми одночасно збирали гуманітарну допомогу для наших воїнів АТО і читали «Анну Кареніну». Наші захисники рятували Україну від горезвісного російського світу, а ми всотували цей російський світ в школі. Отакий парадокс. Саме так Україна програла битву на культурному фронті, саме так Україна переконала частину своїх громадян в тому, що культура може існувати поза політикою. Саме так Україна дала світові карт-бланш на вільне існування російської культури. 

Час йшов, мені вже було більше за тринадцять і я чітко усвідомлювала, що толерування культури агресора – не зовсім нормальне явище. Але світ продовжував мовчати, Україна висновків не робила. Проте, суспільство починало прокидатися та оговтуватися. Звичайно, що не всі змогли зробити для себе висновки, проте раз по раз з’являлися новини про скандали навколо наших спортсменів через нечітку позицію щодо російсько-української війни та анексії Криму. Наприклад: українська легкоатлетка Ярослава Магучіх після того, як завоювала бронзу на Олімпійських іграх 2020 у стрибках у висоту, під час нагородження обійнялась із російською спортсменкою Марією Ласіцкене. Це викликало бурхливу реакцію в українському суспільстві. На критику стосовно цієї ж історії наштовхнувся і каратист Станіслав Горуна. Він написав пост, у якому намагався виправдати Магучіх, стверджуючи, що спорт є поза політикою. Його висловлювання також розкритикували в мережі. Українці починали бути свідомими того, що, як мінімум, там, де є прапор не можна говорити про аполітичність. Думка про те, що культура – це політика, а не якийсь окремий світ, звучала частіше. 

У 2021 році українське суспільство сколихнула новина про петицію авторства Ігоря Кондратюка. Він пропонував повністю заборонити гастрольну діяльність росіян в Україні, зробивши виняток лише для тих, хто публічно виступає проти російської агресії. Кондратюк обґрунтував свою позицію тим, що «неприродно, коли артист виступає і для росіян-окупантів, і для окупованих ними українців». 

Цілком резонно, тому що збирати аншлаг на концерті представника країни-окупанта – це зовсім не нормально. Бо, по-перше, це засмічення культурного та інформаційного простору нашої країни. По-друге, доволі прагматичне спостереження: коли умовний Баста збирає навіть один концертний зал, він отримує з цього чималий гонорар, а ми навіть не задумуємося, чию держскарбницю він наповнить. Хоча відповідь доволі невтішна: точно не нашу. 

Проте, ще гірша позиція – «какая разніца». Зазвичай вона властива тим людям, для яких критичне мислення – пустий звук. Бо дійсно, яка різниця: вмикати мозок чи бути вівцею в безмозгому стаді, яке йде до прірви, тягнучи туди свою ж країну через незнання, байдужість та підміну понять? Для таких людей легше сходити на концерт російської шансоньєрки Ірини Круг, яка, до речі, безпроблемно змогла в’їхати в Україну і організувати концерти, аніж проаналізувати події, які відбуваються у їх власній країні. 

Коли відбулось повномасштабне вторгнення, я думала, що кожен, хто раніше сумнівався зможе визначитися, що до кожного прийде усвідомлення того, що не існує нічого не політичного. Але і цього виявилося, на превеликий жаль, недостатньо. Як мінімум, не для всіх. Окремі люди почали шукати хороших росіян, захищати пам’ятники пушкіну і відстоювати літературу толстоєвських. Проте, цього разу нам пощастило: Україна і світ очі не закрили, а навпаки – почали активно діяти. З першого тижня війни до багатьох прийшло усвідомлення, що культура – це така ж політика, як і все інше. москалів вигнали зі світового спорту, всесвітньо відомі письменники один за одним почали припиняти контракти з російськими видавництвами, усі почали кенселити російських «звьозд», які виявилися ніким іншим, як поборниками путінського режиму, або «мизамірщиками».

Цього разу нам вдалося це зробити, але ціна виявилася надто дорогою, тому ми не маємо жодного морального права звести це нанівець. Тож цілком логічною мені здається ініціатива запропонована кандидаткою філософських наук та головною редакторкою ресурсу «Гендер в деталях» Тамарою Злобіною – #10yearsOfRussianSilence (10 років мовчання росії). Пані Тамара пише: «Всі росіяни мають пом’янути винищених українців тотальним мовчанням. Не хвилиною мовчання. А десятиріччям мовчання. Жодних виступів письменників. Жодних опублікованих книжок. Жодних виставок. Жодних творів російських композиторів у виконанні оркестрів ні в росії, ні за кордоном. Жодних університетських курсів про російську літературу. Росія і весь світ мають мовчати, скорбіти і спокутувати (…) Кожен раз, коли вам захочеться сказати, що культура не винна, а ви протестували проти путіна, дивіться на трупи у Бучі. (…) Їх виховала російська культура. Російські школи, російські письменники, яких вони там вивчали. Російські вчителі історії, які конструювали імперський міф. Російські співаки, художники, кінодіячі й інтелектуали, які або підтримували, свідомо чи несвідомо, імперську культуру, або (і таких мізерна меншість) недостатньо активно їй протидіяли».

Я погоджуюсь з кожним словом. Ми надто довго жили з розмитими культурними кордонами і давали право на життя думці про аполітичну культуру. Тому тепер нашим чи не першочерговим завданням має бути очищення від усього, що в нашу країну принесла позаполітичність культури. Кожен має почати з себе, хоча б відповісти на питання: чи нормально існувати в просторі разом з культурою, яка вбила тисячі українців? Потім, усвідомивши ненормальність такого явища, ми маємо зробити усе можливе, аби російська культура замовчала, аби усе російське асоціювалося лише з чимось поганим, аби все російське зникло з України. Тому що культура поза політикою – це казочка для дітей, які не мають потуг усвідомити, що все з точністю до навпаки.

Ольга Бабишена

uzhik

uzhik

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Нагору