Ужгородка

Новини Закарпаття

«А для матері – хлопчик…»

«Життя – це книга. У ній багато подій, людей, переживань, втрат і знахідок. А попереду – ще багато непрочитаних сторінок… Життя – це велика ріка, а ми – маленькі кораблики серед Вічної Води. Життя – це Сонце. Мрія. Дорога. Дар Божий… Пиши свою книгу цікаво, розфарбовуй добрими справами. Даруй сонце тим, хто вміє складати з його променів букети. Люби свою дорогу…»

Таке вітання Олександра колись надіслала коханому Юркові.

Сашка складала у великий конверт те, що писала. Мала таку звичку. Це були клаптики, вирвані із звичайного зошита, серветки з кафе… Це було давно… Конверт роками лежав у коробці. Папірці пожовкли. А Юрко… його не стало в житті Олександри.

Так банально все вийшло. Її щастя закотилось, немов крихітна намистинка, яку годі знайти.

Юрко любив слухати пісні у виконанні Джо Дассена. Особливо цю: «Якби не було тебе, то я б, напевно, теж не жив,

По далеких блукав би світах і безнадійно там тужив.

Якби не було тебе, я б видумав собі любов…». 

Сашка вірила: Юрко без неї не жив би. Бо таке кохання, як у них, це щось неземне, фантастичне…

Вони побралися й прожили кілька щасливих роки в шлюбі. А потім у їхніх стосунках дала збій якась невидима деталька. Сашка це відчула.

– Що трапилось? – запитувала в коханого.

Він здивовано знизував плечима.

…Саша від щастя ніг під собою не чула. У неї радісна новина. Вона вагітна.

– Юрку, Юрчику! – вигукнула з порога. – У нас буде маленький або маленька. – Боже, яке щастя!

Юрко мовчки обійняв дружину.  

– Ти не радий?

– Чому ж, радий, – мовив наче чужим голосом.

– Юрку, ти, бува, не захворів?

– Голова болить.

Саша знайшла таблетки.

– Ось, візьми.

Вдав, що прийняв ліки. Насправді ж, викинув у сміття.         

Юрко виглядав розгубленим. Саша гадала: хвилюється, адже очікують первістка.

Невдовзі стало відомо: буде хлопчик.

– Коханий, у нас народиться син!

Юрко знову мовчки обійняв Сашу.

…Коли почалися перейми, чоловіка вдома не було. Телефон також не відповідав. Швидку викликала матір. Поїхала з донькою до лікарні.

Юрко стояв на лікарняних сходах із маленьким рожевим згортком. Поруч – молода незнайомка. Ймовірно, матір новонародженої. Були ще якісь люди.

Сашка пошепки вимовила чоловікове ім’я. Від фізичного та душевного болю, здавалося, втратила голос.

Чоловік її побачив. Віддав новонароджену молодій жінці. Підійшов до Саши.

– Я все поясню, – сказав. – Пізніше.

– Мені боляче, – видихнула. – Дуже боляче.

Сашина матір не розуміла, що діється. Що тут робить зять? Хто ця молода жінка? Чия дитина?

…Саша народила чудового хлопчика. З пологового її зустрічали батьки. Юрко не прийшов. Навіть не провідав породіллю.

Дорогою додому матір розповіла, що Юрко забрав із їхньої квартири свої речі.

– А записку для мене хоча залишив? – запитала Саша.

– Ні.

Сина назвала Дмитриком. Просила Юрка, аби хоча на хрестини прийшов. Обіцяв зайти пізніше. На розмову.

Навіть не глянув у ліжечко, де спав син.

– Щоб не звикати, – пояснив.

– Юрку, розкажи…

– Ліля зі мною працювала в банку. Її батько – третя людина в ієрархії установи. Він цінує мудрих людей. А для мене кар’єра багато вартує. Звернув на мене увагу. І Ліля… також звернула увагу. У нас з тобою все стало якось буденно. Ми давно знаємо одне одного. А тут… нові почуття й відчуття. Я зрозумів: ось воно, справжнє кохання. Згодом Ліля завагітніла. І ти також…

– І її батько не був проти ваших стосунків? Ти ж одружений. А вона, виходить, твоя коханка.

– Я пообіцяв, що буду з нею, коли народиться дитина. І слова дотримав.

– А наш син… Йому батька не треба?

– Я не відмовляюся від аліментів. Але ми розлучимось. Я більше не кохаю тебе, Сашо.

…Син був для Олександри цілим світом і всесвітом. Ним жила, дихала. Дмитрик ріс розумним, кмітливим. Її гордість. І гордість школи.

Вона розповіла синові правду про батька.

– Не засмучуйся, мамо, – сказав по-дорослому. – У тебе є я.  

…Навчаючись у виші, Дмитро підпрацьовував. Купував матері невеличкі подарунки зі своєї скромної платні. Олександра хвалилася перед співробітницями синовими презентами.

– Кожній матері такого б сина, – казали на роботі.

…Одного вихідного дня Дмитро прийшов додому з дівчиною. Тендітна білявка ледве сягала плеча свого рослого обранця.

– Моя Віра, – відрекомендував незнайомку матері.

У Віри була привітна усмішка, добрі очі і мелодійний голос. Навчалася в музичному училищі.            

Хотів зробити пропозицію коханій навесні. Дмитро був трохи романтиком. Та й день народження у Віри в травні. Не вийшло. Почалася війна. Дмитро вирішив: його місце разом з іншими захисниками своєї землі.

Разом із Вірою Олександра збирала Дмитра на фронт.

– Не плач, – втішала дівчину. – Ти ж – Віра. Тому маєш вірити: він повернеться. І ви будете разом. Будете щасливі.

А в самої серце рвалося на дрібненькі клаптики. І завмирало від страшних думок… 

…Роками не бачила колишнього чоловіка. І ось зустріла.  

– Як ти? – запитав Юра.

– Залишилася з котом. 

– А Дмитро?

– Воює. Твої де?

– За кордон поїхали. В перші дні війни. Ти на мене зла не тримай, Сашо. Як ти казала? Життя – це книга. У ній втрати, знахідки і що там ще?..

– Пам’ятаєш мої вітання?

– Ти гарно вміла це робити. А тепер саме час попросити пробачення, бо хто знає, що буде завтра. Чи будемо живі.

– Знаєш, Юрку, якби не було тебе, у мене не було б гарного сина. Це таке щастя – бути матір’ю такого хлопчика, як Дмитро.    

– Який же він хлопчик? Він – дорослий. Воїн.

– А для матері – хлопчик. Дмитро – міцний, високий. У військовій формі серйознішим виглядає, старшим.        

…Олександра перечитувала пожовклі клаптики з написаними фразами, вітаннями, старі листівки. А ще зберігала у тій коробці малесеньку шапочку, в якій хрестили Дмитра, сорочечку, повзунки.

Задзвонив телефон:

– Мамо…

– Синочку, як ти?

Запевнив, що все гаразд. Жартував. Обіцяв берегти себе.  

– Я люблю тебе, мамо.

– І я тебе, мій хлопчику.

Смеркало.

Олександра не вмикала світла. Тулила до серця дитячі лашки. І крізь сльози співала колискову, під яку засинав маленький Дмитрик: «Ой ходить сон коло вікон, а дрімота – коло плота…» 

Розбудила кота, що дрімав поруч. Він ластився і щось муркотів на своїй мові. Заспокоював, наче…  

Ольга ЧОРНА.

uzhik

uzhik

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Нагору