Ужгородка

Новини Закарпаття

Зрадливий листопад

Він знову постукав у Її життя. Напівзабутий, напівпрощений, з ранніми сивинами на скронях. Вона ж Його не чекала.

– Привіт! Не міг тебе забути. Раніше нам не судилося бути разом. І ось тепер…

– Пам’ятаєш пізню осінь, яка зупиняла тебе холодним дощем з клаптями мокрого снігу, коли йшов з моєї долі?

– Я тоді заблукав у своїх почуттях.

– Не виправдовуйся. Ти заблукав у тенетах іншої жінки.

– Це була омана. Я повернувся…

– Час спалив мости і місточки.

– Зараз я тут, перед тобою… Ти бачиш мене, чуєш.

– Це відлуння минулого…

– Ти ж кохала…

– Кохання залишилося у тому, промерзлому до сліз, сльотавому вечорі. А, може, його й не було. Може, це була наша вигадка. Я була твоєю грішною праведницею, а ти – моїм зрадливим листопадом.

– Я не можу відпустити тебе.

– Хіба можна втримати минуле, яке обернулося у спогад?

– Отже, не простила…

– А ти знаєш, яке на смак прощення? Настояне на сльозах. На ароматі неподарованих квітів. Пахне кавою, приготованою ніччю. Жменькою осіннього тепла, зітканого із втомленого сонця й картопляного диму, біля якого сподіваєшся зігрітися…

– Я повинен піти?

– Так. Іди.

– Колись ти сказала: сенс буття в тому, що кожен повинен шукати і знайти свою загублену в світах половинку. Не знайшовши її, ми залишаємось уламком людини, яка не знає щастя…

– Я – щаслива.

– У кутиках твоїх очей тремтить печаль… Якщо ніч забуде приготувати тобі каву, поклич мене…

Вона рвучко зачинила двері. Як він колись свою душу…

Ольга ЧОРНА.

uzhik

uzhik

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Нагору