Спочатку подружжя почувалося дивно, але, наголошують, ніколи не сумнівались в тому, що роблять
Юля Малекс з чоловіком Русланом понад п’ять років тому придбали хатинку та землю на хуторі, адже мріяли про це давно. Кілька років з нового житла вони щодня їздили до Львова на роботу, а потім вирішили оселитись там повністю. Зараз на хуторі Юля тримає кіз, овець та курей, робить бринзу та масло ГХІ, веде блог та встигає подбати і про себе, поки чоловік на службі, повідомляє shotam.info.
Стеж за новинами у зручному форматі: Підписуйся на наш Twitter
Ми з чоловіком завжди хотіли жити на природі та мати власний будинок в якомусь спокійному місці. Не хотіли мешкати все життя у Львові чи іншому місті, але також і не мріяли оселитися в центрі села, поруч зі школою, зупинкою чи сусідами через паркан. Нам було важливо, аби була велика територія, тому довго шукали таке місце. Переїхати на хутір особливо не наважувались – ми просто дуже хотіли та зробили це.
Щоб купити хату, відкладали гроші. Хотіли, аби вона була недалеко від Львова, де подружжя до того жило, працювало. Розуміли, що перший час буде складно, тому вирішили доїжджати з майбутнього житла до міста на роботу, тож шукали його в межах п’ятдесяти кілометрів від Львова. Вдалось знайти мальовничу хатинку за сорок кілометрів.
Коли ми переїжджали, то нікого і нічого тут не знали. Це був початок квітня, саме розтанув сніг, довкола було болото. Ми найняли бус, але колеса застрягли на ґрунтовій дорозі, а ми мали речі та двох котів в переносці. Тоді нас врятував майбутній сусід Степан, який на підводі з кіньми перевіз всі наші речі. Ми переїхали саме перед Великоднем, тому перші свята в новому домі зустріли з пасками та ковбасою, які принесли сусіди, але без хліба, який забули купити.
Спочатку подружжя почувалося дивно, але, наголошують, ніколи не сумнівались в тому, що роблять.
Навіть коли через декілька днів до нас приїхали батьки чоловіка, які мають комфортний особняк, і сказали, що через місяць ми втечемо назад до Львова. У нас мало хто вірив, особливо коли бачив нашу “нову” стару хату, але ми наполегливі, і тепер до нас хочуть приїхати ті, хто раніше кивав головою.
Попередні власники хатинки залишили кілька курей і це було чудово, пояснює Юля, адже від початку життя на хуторі були домашні яйця. А ще залишили свого собаку, бо не хотіли його забирати. Це був старий пес, який постійно гарчав, було також декілька кішок, яких попередні власники не стерилізували.
Ми відповідальні, тому не могли залишити їх усіх напризволяще. Через місяць одну кішку вкусила лисиця, тому також потрібно було звернутися до ветеринара. Але зараз згадуємо про цей час з теплом.
Перші три роки життя на хуторі Юля щодня їздила на роботу в місто. Вчилася на юриста, працювала за фахом та допомагала подрузі із салоном краси, була співвласницею. Розповідає, що потрібно було за будь-якої погоди, в дощ чи сніг, прокидатись о п’ятій ранку та йти майже чотири кілометри ґрунтовою дорогою до зупинки. Далі робочий день в Львові, а потім знову той же шлях додому. Взимку потрібно було світити ліхтариком, аби водій мене помітив.
Мені тоді було дуже важко, зараз доглядати за козами та вівцями набагато легше, хоча працюю від ранку до пізнього вечора. Насправді для фізично здорової людини проходити такий шлях в день – це зовсім небагато, можна пройти за пів години і це позитивно впливає на здоров’я. В ті часи я майже не хворіла, хоча часто потрапляла під дощ, але я була загартована. Люди зараз звикли до комфорту, тому не хочуть ходити пішки. Я могла працювати отак і далі, але в якийсь момент зрозуміла, що більше не хочу, бо життя на хуторі для мене ближче.
На хату подружжя витратило всі заощадження, тому багато працювали, адже потрібен був ще ремонт. Вони переїхали навесні, було багато й роботи біля дому, а щоденні поїздки у місто дуже виснажували. Тож коли з часом Юля перестала їздити на роботу, наважилась зробити те, про що давно мріяла – почала вести блог про життя на хуторі.
Мені було це дуже цікаво, я хотіла показувати життя в українському селі та руйнувати стереотипи про нього, – розповідає вона. – Якось одна підписниця дозволила собі вважати дивним, що я маю багато худоби, але виглядаю доглянутою і ще маю час їздити двічі на тиждень в басейн. Я вважаю, що якщо людина успішна, самодостатня, вміє заробляти, то все одно де вона живе – в лісі, селі чи на хуторі. Не розумію людей, які мислять стереотипно і звикли, що в селі люди мають важко працювати та постійно втомлюватись. Особисто я на ногах весь день, адже маю багато роботи біля своїх тваринок. Але я, наприклад, не саджу картоплю, мені простіше приготувати бринзу, продати її, а за ці кошти купити моркву, цибулю, картоплю і все, що мені треба. Я подумала, що людям буде цікавий цей мій досвід, і почала розповідати про нього в блозі.
Тваринок обирали інтуїтивно, у Юлі завжди лежала душа до овець, хоча жінка нічого про них не знала. Вона подумала, що буде смачний овечий сир, а ще колись на цьому хуторі жили люди, що тримали їх, бо тут великі луги. Так подружжя вирішило, що треба вівці, але молочної, а не м’ясної породи. Тому збирали інформацію про породи в Україні, скільки дають молока, та згодом купили перші дві овечки.
Згодом в соцмережах Юля познайомилася з дівчинкою Уляною, яка має козину ферму. Вона запросила жінку в гості та обіцяла навчити варити сир. Уляна переконувала, що кіз тримати вигідніше та легше, але Юля не могла видоїти жодної, крім “найчемнішої”. Саме її Уляна вирішила подарувати. Та в цієї кози була донечка, тож вирішили їх не розлучати, аби вони не сумували.
Ці кози народили ще кілька кіз, і так я почала розводити ще й їх. Хоча овечки більш ніжні тварини, їхнє молоко та сир смачніші. Я часто знімаю відео, як вони лягають мені на коліна. Коли я маю вільний час, то виготовляю сир та масло, а надлишок продаю людям, які постійно в мене замовляють. Крім розведення кіз та овець, ми з чоловіком також посадили фруктовий та горіховий сади.
Після переїзду на хутір Юля почала більше ходити, рухатись та краще харчуватись. Під час одного з етерів в ТікТок одна підписниця спитала, чи в її колі спілкування не вважають, що пасти кози та вівці – це соромно. А потім спитала, що Юля вживає у їжу. Вона перерахувала: гречку, яйця, сир, молоко, зелень, фрукти, солодощі.
На що ця жінка сказала, що я проста та дешева. А я вважаю, що просто – це піти в супермаркет і купити готові продукти, газовану воду чи чипси, а потім їсти їх на дивані перед телевізором. Їсти свіжі продукти, овечу бринзу, багато рухатись, їздити в басейн, думати про своє здоров’я та жити як хочу – це зовсім не просто. Я Юля, яка пасе кози та вівці, робить сир та розвиває свою ферму – і це кайф. Організувати своє життя на своїй землі та жити як хочеш – це те, що дорого вартує.
Юля переконує, що на свіжому повітрі почувається набагато краще, ніж в будь-якому іншому місці. Зараз вона може більше чогось зробити, має кращий фізичний стан. Та не пам’ятає, коли востаннє була в лікаря і не тому, що нехтує здоров’ям, бо на перевірки ходить регулярно. А тому, що не хворіє навіть якщо взимку весь день на вулиці, а якщо застудиться, то лікується молоком чи маслом ГХІ.
Що стосується щоденного побуту, то я все роблю сама. Зараз мені ніхто глобально не допомагає. Важку роботу можу довірити комусь за оплату – наймала людей, щоб нарізали дрова чи покосили траву на сіно. Раніше це робив чоловік. Але почалась повномасштабна війна, й він сказав, що просто не може сидіти вдома, коли росіяни вже під Києвом. Я його розумію. Але ми думали, що в сучасному світі не може бути великих воєн, що все вирішать дипломатія та суворі санкції. У мене дуже класний чоловік, який ніколи не навантажував мене важкою роботою. Я раніше не топила піч, не носила воду з криниці, не стригла овечок чи не підрізала їм копита. Зараз в мене хворіє коза, і я мушу її піднімати при тому, що вона важить 40 кіло, а я – 55.Звісно, зараз фізично важче. Я вже звикла, але цієї роботи багато.
Вранці підйом о шостій ранку, годинка для себе на каву та спілкування у соцмережах. Щоденна рутина починається о сьомій: догляд за тваринами, яких пасе в полі до 21:30, а далі йде гуляти з собаками, потім вдома розливає в банки масло ГХІ, готує бринзу, миє посуд і засинає о першій ночі, — і так щодня.
Ще я розумію, що мій блог є ресурсним для багатьох, зокрема, й для мого чоловіка. Для нього це зв’язок з домом. Коли він бачить, що зі мною та тваринами все гаразд, то йому на душі спокійно. Ми живемо на відносно безпечній території попри прильоти, але впасти тут в депресію та нічого не робити я б не змогла. У мене є дах над головою та тварини, тому я маю про них дбати. Коли чоловік повернеться, то не хочу, аби ми починали все з нуля, тому мушу тримати це все. І я зможу, бо налаштувала себе на це.
Юлія мріє, щоб подружжя тут жило щасливо разом та мало час на власні заняття.
Ще мрію про те, що й всі – щоб ми перемогли, й всі наші захисники повернулись до своїх домівок. Від цього залежить майбутнє нашої держави та всіх нас, а далі все буде. Кожен зараз має щось робити для перемоги – донатити, організовувати збори, волонтерити, але не впадати в депресію. Якщо вже так вийшло, то йти до психолога та давати собі раду. Наприклад, я себе хвалю та люблю, тому це теж мені допомагає морально.
Завдяки блогу Юля навчилась відстоювати власні кордони. Дуже пишається тим, що немає слів “не можу”, і розв’язує будь-яку проблему. Пишається, що вже рік їздить на авто.
Я в житті багато чого боюсь, але роблю попри страх. На хуторі я навчилась багатьом речам – можу надати медичну допомогу тваринам, поставити крапельницю козі, а коли чогось не знаю, то вивчаю це. Взимку в мене померли козеня та ягня. Мені було складно і морально це прийняти, і фізично закопати їх в мерзлу землю. Але поки чоловік в складі ППО тримає небо, я мушу тримати наш хутір. Я пишаюсь собою, бо я обрала свідомо свій шлях і роблю все, що запланувала.
Нагадаємо, у 2019 році фермер, експерт у біоземлеробстві Олександр Джига посадив на 2 га землі в селі Василівка на Вінниччині власну трюфельну плантацію.
У підвальному приміщенні хостела в селі Ружичанка на Хмельниччині вимушені переселенці зі східних областей почали вирощувати на продаж печериці.
Власник найбільшого в Європі кизилового саду на Запоріжжі фермер Сергій Ольшанський постачає українцям нові продукти, виготовлені з кизилу.
В Україні сотні ферм заробляють на вирощуванні равликів.
Водночас через невелику прибутковість 500 равликових ферм закрились за 1,5 року в Україні.
Як повідомляв Landlord, перший прямий експорт равликів до ЄС здійснила компанія з Полтавщини.
Landlord раніше повідомляв, що фермери Тернопільщини виготовляють равликову ікру.
В селі Верба Дубенського району розводять та реалізують понад 20 тонн равликів за сезон. Під час війни ферма VerbaraVLyk2020 збільшила обсяг виробленої продукції на 40%.
Анна Лиса
Джерело: Landlord
