Ужгородка

Новини Закарпаття

Оля Цибульська: “Як тільки ти включаєш альтруїзм – там всі відчувають політику”

  • Куди витрачає гроші?
  • Як реагує на хейтерів?
  • Хто надихає серед творчих особистостей?
  • Що входить в її райдер і чому там немає алкоголю?
  • Як ставиться до людей з шоу-бізнесу в політиці?

Про це та багато іншого українська співачка, теле- та радіо ведуча Оля Цибульська розповіла в інтерв’ю НАШій ведучій Альоні Чорновіл.

Щоб подивитися повну відеоверсію інтерв’ю, прикрутіть вниз до кінця сторінки.

– Ти, в першу чергу, співачка, правильно? 

– Я – артист. Артист, міс позитив Оля Цибульська. 

–  А який він, ідеальний день Олі Цибульської? От, ти прокидаєшся, коротко нам розкажи, от який він, класний день? Це і робота, так само, чи це сім’я?

– Ну, я дуже люблю свою роботу, я дійсно кайфую від шаленого графіку. І коли довше, ніж два дні релаксу, я починаю шукати собі якусь, чим зайнятися. Але, насправді, ідеальний день, це коли я можу побути з родиною і нікуди не спішити. Коли у мене  в календарі, в таймлайні немає розписано погодинно. І ми робимо те, що відчуваємо. Можна валятися в ліжку, можна готувати сніданок, можна обійматися. Як каже Нестор, робити любовні напади. Притискати один одного до себе, і бути дуже щасливими. Оце мій ідеальний день.

– Скільки зараз синочку?

– Нестору буде 5. Він сьогодні зранку заявив, що він кліпо-зірка, це нова професія, він знявся в відеокліпі “Янголи плачуть”. Йому так сподобався цей процес. Я цього так боялася, але йому так сподобалось, що він витримав з 11 ранку до 10 вечора  на майданчику. Робив все чітко, що його просив режисер, і каже, я тепер хочу ще. Так, він народився на Різдво, 6 січня. Тому 6 січня всі, хто хотів покликати Олю Цибульську на корпоратив, я не буду. Я буду вдома їсти торт. 

– Ти неймовірно круто виглядаєш. Не знаю, – 10, – 11 років, кілограмів і так далі. В чому секрет? Що це – дієти, закохалася?

– На піввідра менше їжі. Зашила рот. Сходила до дієтолога і зашила рот. Це, до речі, була дуже смішна історія. Я таки записалась до дієтолога. тобто, я розуміла, я бачила в дзеркалі, мені не подобались якісь частини тіла, як завжди будь-якій жінці. Я записалась до Ніни, і думаю, так, вона мені прислала програму, як харчування, що робити. Я сіла дивитися телевізор, думаю, так, субота-неділя я їм нормально так, знаєте. А от з понеділка починаю. І тут іде телешоу, в якому я танцюю в ролі Дженіфер Лопес, в мене там отака ряха. І ще, мені здається, що от сьогодні оператори мене люблять, а там якийсь, напевно, не дуже любив і зняв крупним планом отакий підбородок. Я почала плакати і сіла на дієту уже в суботу зранку. Я перестала їсти багато. Я їм тепер часто, але їм потрохи. І зовсім не п’ю і не їм після 7. І бачите ось, за місяць.

– Ти скучна жінка, Оля.

– А тепер можна закохатися. Наново. До речі, чоловік, я кажу, мусік, я вже схудла, може повезеш в Париж? А він каже – ти з’їздила, за 5 років ми таки з’їздили вдвох в Париж і провели час разом.

– Ти п’янієш тільки від кохання, так?

– Да, бо від алкоголю я нудна хроплю і сплю. Якраз таки, я і алкоголь це дивні історії, тому що він на мене діє якось дуже сонливо, як снодійне.

– Давай згадаємо, можливо до цього дотично, Новий Рік твій, який найбільше запам’ятався, з дитинства, чи там нещодавно. Можливо, якийсь подарунок найбільш незвичайний. Чи ти святкувала десь, не знаю, в ліфті застрягла.

– Ой, ну у мене було два випадки таких кумедних,  навіть три випадки. Один випадок – це студентський, коли нас привезли на корпоратив, отак в костюмі, як ми з тобою, в туфлях, в босоніжках, в легеньких сукенках. Ми відспівали, а потім замовник побачив, що ми не артисти першого ешелону, що ми просто студенти і сказав, що грошей, довезти нас з Пущі-Водиці до Києва, немає. І ви добираєтесь, як хочете. А студент, який заробив за ніч 100 гривень, заплатити 100 гривень за таксі, звичайно, не може. Тому ми в босоніжках йшли, зима тоді була не така, як зараз, а сніжна, ми йшли додому пішки. До трамвая. Я пам’ятаю, що о 6 ранку тоді йшов трамвай, ми до трамвая повертались пішки, і це було печально. Другий Новий Рік я здивувалася, коли ми з командою опинилися просто в будинку в людей і виступали у їхній вітальні для чоловіка і дружини, які вечеряли удвох. Ну, так, а ще було кумедно.

– Такий приватний виступ.

– Так, такий приватний дуже. Вони хотіли зустріти Новий Рік в компанії улюбленої артистки і моєї команди. І ще один Новий Рік, це позаминулого було, це було дуже смішно, бо мій чоловік купив мене на Новий Рік. 

– Як це?

– Це була страшна історія. Я була зла спочатку дуже. 

– Одразу, він заплатив?

– Він заплатив. Ну, я вибила гонорар. Іди сюди. Була дуже кумедна ситуація, він не хотів, щоб я працювала, тому що Новий рік це свято, коли треба бути разом. І я завжди така ех, зараз-зараз і чим побільше. Я пам’ятаю, що був дзвінок концертному директору. І він каже все, нас забронювали, при чому дуже завчасно, привезли передплату, туди-сюди. І потім я пам’ятаю, що я заходжу в зал, підіймаю очі і бачу знайомі обличчя. Так, ну ми не виступали, ми були в колі друзів, але потім вдома я витиснула з нього свій гонорар, забрала все до копійки. Але той Новий Рік ми провели разом, і я була дуже щаслива, правда. 

– Про спогади. Коли ти дитинство згадуєш, Новий Рік, Різдво. Які спогади найяскравіші залишились? 

– Ой, ти знаєш, я вчора шукала фотки своєї команди, щоб роздрукувати, подарувати їм, такі звичайні, 10х15, як в дитинстві у нас були. І наткнулася на фото своєї прабабусі і бабусі, яких вже немає. Вони в мене в телефоні, і я так розплакалась, тому що зараз новорічно-різдвяні дні, а для мене Різдво і Новий Рік – це завжди хутір, це сніг, це колядки, це смачна їжа.

– Ти з Західної України?

– Так, з Полісся. У мене ще одна бабуся є на Поліссі. Ми у одної бабусі сідали вечеряти, потім йшли через все село на хутір в хату, яку побудував мій прадід. І там колядували. І потім заробляли ці гроші, за які купували собі подарунки. І це такі теплі спогади. Ось ця піч, яка тріщить серед ночі. І тепер, коли Нестор приїжджає і, дякувати Богу, я встигла показати Нестора прабабусі, вона його побачила, і бабі Тані так само. І ми, коли приїжджаємо в село, я хочу, щоб він ходив замурзаний, щоб він їв у городі немиту полуницю, щоб він валявся десь в колючках, щоб він оці яблука кидав, які згнили. Тому що це такі неймовірні емоції, такі фарби. Я зараз, коли приїжджаю до бабусі в Рокитне, там поруч є ще одне село, де у нас хата. І там великий дуб, який посадив мій прадід, йому більше ста років. Я просто роззуваюся, сідаю дупою під дубом і набираюся енергії. І почувалася маленькою щасливою дівчинкою без проблем. 

– Про подарунки говорили з тобою ще за кадром при підготовці. Ти любиш подарунки дарувати чи отримувати більше?

– Я люблю більше дарувати, чесно. Для мене це, оскільки я артист, і мені треба виносити емоції на сцену, мені треба десь ці емоції брати. І коли я бачу ці щирі емоції своїх друзів, своїх колег, рідних, знайомих, які кажуть боже дякую, я так хотів цю річ, мені приємно, що ти про мене пам’ятаєш, це мене дійсно наповнює. І я почуваюся щасливою. А цього достатньо.

– Якби ти собі могла у Діда Мороза замовити там, припустимо, якусь супер-силу, щось неможливе, неіснуюче, що б ти замовила? Чим би ти хотіла володіти? 

– Класне питання.

– Ну, типу, знаєш, 30 годин в добі, чи 50 годин. Щоб повернутися в минуле, чи, навпаки, машину часу в майбутнє завітати.

– Ти знаєш, я б напевно хотіла впливати на те, щоб люди нічого ніколи не могли  змінити. Тому що ми дуже часто живемо не тут і зараз, а десь у майбутньому. Ми працюємо безупинно, щоб там на пенсії бути щасливим. ми відкладаємо гроші, щоб потім колись купити собі якусь річ. І ми своє щастя постійно перекладаємо на потім. І ніхто з нас не знає, насправді, скільки у нас того життя. А для мене часто найцінніша валюта, найбільша і найдорожча, і мені здається, якби я могла зробити так чари-вари-растабари, щоб люди нарешті зрозуміли, що нічого змінити не можна, і кожна хвилина, вона безцінна. То я була б на трошки, але щасливіша. 

– Тут і зараз, так? Ну, а як же ось це, знаєш, якби я повернувся на 10 років назад, я б те, те, те змінив.

– Я не хочу, в мене так були менші груди, в мене була купа комплексів. Ні, я якраз таки максимально щаслива в тому часі, в якому я знаходжусь. Знаєш, я нещодавно вела вечірку в стилі Гетсбі. Це 20-ті роки, це такі сукні. До речі, тоді груди малі були модні, каре, з яким я сьогодні. Якось так ось це все відбувалось, мішура, шампанське, чарльстон, якісь розповіді такі інтелігентні, класна компанія. Але  я розуміла, що я не хочу в той час. Тобто, мене не цікавить те, що було. Мені цікаво сходили там, приїхати в Відень, сходити в  музей. Мені цікаво поїхати в Париж, подивитися, так само ходити по Лувру, подивитися, що малювали, що митці хотіли сказати. Але, по факту, я кайфую від того місця, від тої країни, в якій  я знаходжусь, бо то є найкраще місто на землі. Я в цьому переконалась. В мене навіть колись була така еротична спроба жити в іншій країні. Я півтора року жила в Будапешті, працювала на телебаченні. Я досягла хорошої зарплати, в мене був кар’єрний ріст, до мене залицялись ось ці європейські хлопці. Все наче було ОК, але я так скучала за нашими нудними людьми. І казала, ми коли летіли назад, я своєму колезі, з яким ми повертались, я кажу, спорим, не кажи мені, де рейс на Київ, я зараз подивлюся на обличчя людей і скажу. Вони напшикані в DutyFree, вони з’їздили закордон, вони погуляли. Щось побачили, щось поїли. Все в народу нашого на обличчі. Мені дійсно тут і повітря солодше, і все краще. Я тут щаслива. 

– Щаслива тут і зараз. Яке своє досягнення вважаєш найбільш крутим – у творчості, в особистому житті?

– Нестор! Та звичайно! Ти сама мама, ти знаєш, що нічого кращого немає. Особливо, я чогось часто повертаюся до моменту, ти теж працююча мама, коли ти приїжджаєш з роботи, садиш дитину в машину, в нього соска ще в роті. І в мене була звичка завжди, і досі вона зберігається – я після роботи розказую, що і де я була. Зрозуміло, що я не вантажу його проблемами, але я з ним ділюся, що я бачила, що я прочитала, що мене здивувало, що мене розізлило. І в якийсь момент я кажу – ти уявляєш, цей чоловік так зробив. І він дістає соску і так – мама, так ти не хвилюйся. І я зрозуміла, що в мене в машині не просто якась дитина в памперсі, а що це свідома людина з своєю точкою зору. І яка дійсно мене любить не за те, що мене впізнають на вулиці, не за мої пісні, не за якісь проекти, а за те, що я мама. І це найбільша, найчистіша любов.

– Яка ти мама? Сувора? У вас є цей розподіл – хороший поліцейський, поганий поліцейський?

– Мені здається, що я адекватна мама. А яка, чи хороша, чи погана, напевне, буде по Нестору видно. Зараз складно судити, бо я тільки в п’ятому класі батьківства. Я ще роблю якісь речі, і потім розумію, що зробила помилку, так. І я ще не знаю, як себе поводити в якихось ситуаціях. Я ще панікую, коли піднімається температура, і всякі такі моменти.  Але мені хочеться, щоб він максимально був щасливий. І я колись слухала лекцію Казініка, є такий лауреат Нобелівської премії. Він сказав, що ми приходимо в цей світ вже ідеальними, нас Господь створює ідеальними. І завдання батьків – не зіпсувати, тобто, не поламати. Відчувати, направляти. Зрозуміло, що виховувати, але тільки не оцим а-та-та, а якимось власним прикладом. Тому я намагаюся максимально бути щасливою. Чоловік теж. І я думаю, що він, дивлячись на нас і на кота, буде щасливим. 

– Як ти ставишся до ідеї, коли батьки, знаєш, стратегії продумують, що дитина в такому-то році піде займатися на  скрипці, там буде грати. А потім вступить до такої-то школи, до такого-то ліцею і т. д. І отак планування там на енну кількість років вперед.

– Мене тягнуло в якийсь момент дуже багато, я теж гуглила, коли йому було 6 місяців, ранній розвиток. Я думала, куди б то запихнути свою дитину. Але, оскільки я з мамою в близькому контакті, ми з нею спілкуємось, вона мені казала – не забирай в дитини дитинство, воно проходить дуже швидко. Дуже скоро треба буде ходити кудись, планувати. Подивись на свій графік, як ти живеш, ти прокидаєшся рано, пізно лягаєш. Не псуй йому дитинство. І я прислухалася, і дуже рада цьому, тому що він робить рівно те, що йому подобається. Як тільки йому щось не цікаво, ми закриваємо лавочку, ми не йдемо туди другий раз, ми не продовжуємо. Так він з барабанами, він хотів грати на барабанах в три з половиною роки. Я привела його до музичної школи. Вчителі крутили ось так, тому що він не діставав до хету, і, щоб вдарити по хету, він вставав, встигав ритмічно встати. Вивчив 5 пісень, каже – тепер мені треба віолончель, сюди я не хочу. І все, і ми закрили, і цю тему не піднімаємо.   Тому я, знаєш, що зрозуміла? В якийсь момент, коли в мене була паніка, коли він був ще дуже маленький, ми носили по черзі його на руках, я кажу чоловіку, чого не клали інструкцію? Де інструкція? Як його, що робити? Там, зрозуміло, що бабуся, дідусь, ти дзвониш, мама, що так? Туди, сюди, в мене няня є, і допомога була. Але, все одно, в якихось психологічних моментах, коли з ним треба поговорити, не сварити, а зробити так, щоб він тебе почув, то, звичайно, просиш в Богу, щоб він послав сюди інструкцію. Іноді, вона приходить, іноді – ні.

– Ну, Нестор такий, творчий хлопчик. Ти говориш про музичні інструменти, він знає купу назв різних музичних інструментів. Він – кліпо-зірка, як ти вже сказала, сам себе вважає. Ти не будеш проти, якщо він скоро скаже, мама, я хочу бути співаком, чи я хочу бути музикантом?

– Я дивлюсь на нього, коли грає музика. Він дуже любить слухати класичні твори, у нас є така папка в телефоні, і ми включаємо. Там 40 композицій. Він називає композитора, він називає твір, і називає основний інструмент, який грає сольну партію. Йому подобається. Я бачу, що у нього смикається кожне око, кожен палець, він танцює. І я розумію, що він від цього щасливий. І він кайфує. Сподіваюся, що на той момент, коли Нестор стане зрілим молодим чоловіком, в Україні, в нашому шоу-бізнесі чоловіки зможуть заробляти цим достойно. І ми з тобою працюємо над тим, щоб ця індустрія таки з’явилась в нашій країні, щоб це був ринок, щоб це був медіа ресурс міцний. Я сподіваюся, що, якщо він обере собі цей шлях, він буде там досить успішний. Він проситься на зйомки, він  проситься на записи. Коли в мене концерт був у Жовтневому палаці ми виступали, були в Палаці Сорту, я на саундчек його беру, він в мікрофон виступає. Потім приходить в звичайний музичний клас, і каже – нє, це звичайно не Палац Спорту. Я бачу, як в нього світяться очі. Хай пробує. Я, в принципі, зараз трохи скептично ставлюся до освіти, тому що більшість предметів, які ми вивчали в школі 11 років, протираючи джинси на табуретці, вони нам не знадобилися. Можливо, дійсно, варто обрати в ранньому віці профільні якісь предмети, які тобі подобаються, знайти найкращого педагога і просто розвиватись в цьому напрямку. Йому 5, він вже вміє читати українською, англійською, російською. Він вміє нормально рахувати до 100 десятками. Він вчиться віднімати, додавати, математика йому, як мамі, в принципі. Я тільки гроші рахую.

– Я ж кажу, творча особистість. 

– Так, але він дійсно щасливий. Я сподіваюсь, що я знайду  якусь школу чи якусь форму навчання, коли він буде розвиватися, а не просто просиджувати свій час. 

– Про кліп на пісню “Янголи плачуть”, в якому власне знявся Нестор. Там такий соціальний підтекст про залежність від гаджетів, телефонів та всього іншого. Ти сама собі влаштовуєш такий детокс від цих всіх пристроїв, відкладаєш телефон за 2 години до сну, припустимо, чи зранку не береш його? Чи це лише в кліпі?

– Ти знаєш, я не відкладаю телефон за 2 години до сну, я відкладаю телефон, коли приходжу додому і проводжу час з Нестором, це точно. А тоді, коли він вкладається спати, мама його залюляла, розказала казку, мама бере телефон і відповідає на імейли, працює. І зранку я теж намагаюся раніше прокинутись, щоб встигнути закрити якісь питання, але дійсно звертаю увагу на те, скільки часу я в телефоні, тому що це впливає на реальні відносини. Для мене відносини з людьми, з якими я живу, важливі. І на вихідних, коли ми втрьох, то ми тільки втрьох. Ніхто не дивиться в телефон. У чоловіка взагалі є дурна звичка залишати телефон десь в машині і йти гуляти, наприклад. Або у вихідний день піти в супермаркет і не взяти, а мені терміново треба, не знаю, хліб, наприклад. Я кажу, я не можу до тебе додзвонитися. Каже, сьогодні вихідний, ти ж знаєш, у вихідний я викидаю десь телефон вдома, він валяється і я на нього не звертаю увагу. Я в нього вчуся цьому.

– Я дуже радію за вашу родину. Мені здається, що був такий момент, якщо ні, ти мене виправиш зараз. Коли ти боялася вагітніти, народжувати.

– Ти ж знаєш, я тобі про це казала. Так, я боялася дуже тому, що мені здавалося, як тільки я, лелека  Бусько принесе Гануську, чи якогось маленького хлопчика Несторчика, то одразу все зупиниться. Все закривається, всі про мене забудуть. Я не зможу співати, я не зможу нічого робити. Але я думаю, що на мене тоді, на мою свідомість досить сильно тиснув соціум, якісь правила, які працювали, або люди, які навколо мене збирались, вони всі казали – це правда,  коли тобі кожен день з ранку до вечора про це говорять, ти так думаєш. Я якийсь період дійсно казала, Бозе, ти мене чуєш, я нічого спеціально не роблю, але ні-ні-ні, ще декілька років. А потім, в якийсь момент, я зрозуміла, що так, що я дуже цього хочу, і попросила Бозю. І Боженька нам послав найбільше щастя на світі – Нестора.

– Якби у тебе зараз якісь дівчата, співачки, які починають, чи не обов’язково в цій сфері, а взагалі в шоу-бізнесі запитували поради, що робити, Олю, я наче і хочу родину і хочу дитину, але кар’єра понад усе?

– Кар’єра понад усе для артиста, особливо в нашій країні – так. тобто, ти не можеш цим не жити, якщо ти хочеш цим ще й трохи заробляти. Дійсно, цим треба займатися постійно, але питання не в кар’єрі і не в специфіці професії. А питання в тому, наскільки ти готовий до дитини. Я розумію, що якби Нестор народився в мене, коли мені було 22 чи 23, коли я не знала до кінця, яка я, хто я, чим я хочу цікавитися, коли в мене не було конкретних цілей, то це просто росла б дитина, на якій би я зривалася і говорила, що от ти, ти не розумієш, якби не ти, Василько. Бо я стикалася з такими історіями, коли викладала в  естрадно-цирковій академії, і там в мене були студенти, яких приводили мами, які не реалізувалися як співачки. І та дитина не хоче співати, мама тягне його на заняття, він займається. І вона каже, розумієш, якби не ти свого часу, я була би, не знаю, Селін Діон, це мінімум. І я ці історії, от вони біля мене оживали, тому я молилася, казала, Боже, дай мені, пошли нам дитину тоді, коли я буду до цього морально готова. І наступив дійсно такий момент, дійсно в мене майже в 30 років, коли я зрозуміла, що я не боюся материнства і що я навпаки, готова, в мені багато любові і її треба виливати не тільки на чоловіка і на кота, а і її вистачить на весь світ Нестора.  

– Вистачає твоєї любові, щоб бути гарною господинею? Знаєш, готувати вдома.

– Ні.  Ну, ти знаєш, я коли сіла на дієту, до речі, дуже смішна історія. Коли я стала менше їсти, я стала більше готувати. Мені хотілося. Видно, їжу в рот класти не можна було, але саме цей аромат, який є в хаті, він звичайно дає відчуття затишку. І коли на вихідних ми всі разом вдома, я ставала прям варити вночі борщ, мені хотілося щось там тушкувати, нарізати.

– Чекай, ти говориш, ти не господиня. Ти готувала борщ.

– Мій чоловік не дивиться якщо, то я нічого не вмію. Я так і заміж виходила, казала, нічого не вмію. Ці руки нічого не вміють. Я ж з Західної України, я вмію все, звичайно. Навіть корову ті руки доїли у бабусі. Правда бабуся казала, що корова трохи не стала інвалідом. Але то таке. Так от, я готую, готувала. Певний період мені дуже хотілося, але зараз часу, як такого немає. На вихідний в нас є домашня їжа by me, але то велике свято, червоним фломастером обводиться в календарі. Це дуже рідко.

– Цибулю використовуєш в стравах? Трошки канібалізм. Про твоє ім’я, ніколи не хотіла  змінити? Беруть псевдоніми, сценічні імена. Я знаю, що тобі колись так само пропонували, говорили задуматись, а можливо Оля,  краще ти будеш Селін Діон.

– Була історія на Фабриці, коли я була в проекті. нам тоді дали завдання, обрати собі псевдонім. Я придумала, що я буду Ріта Гарден.

–  Ріта Гарден?

– Так, Ріта Гарден. Ріта Сад. Чомусь я себе асоціювала з чимось зеленим, свіжим, таким постійним. Тобто, ця Ріта періодично в мені десь живе. Знаєш, вона така авантюристка більше, ніж я. Вона така хитра лисичка, вона така, кицю вміє включати. Бо Оля, вона міс позитив, широка душа.

– Чекай, можливо, Ріта Гарден – це буде твоя така паралельна історія. Ще один проект. Це модно зараз.

– Буду співати пісні з матюками в Інтернеті. 

– Я така свіжа, Ріта Сад.

– О, до речі, Ріта Сад мені здається, що крутіше звучить. І пісні якісь такі, на злобу дня.

– Може, і не Сад тоді?

– Може і не Сад, може щось трошки жорсткіше. 

– Я думаю, знаєш, дівчата, які за тобою слідкують у соц. мережах, на твоїх виступах, десь на твоїх проектах на ТВ, на радіо і так далі, вони думають, ох, ця Оля, вона все встигає, і дитина, і чоловік, і робота, і творчість, і купа всього. Ти все встигаєш реально? Давай їм відповімо.

– Ні. Ти знаєш, до мене 2 роки тому звернулось українське видавництво, щоб ми написали книгу, як встигати все, Жінка, яка встигає все. І ми писали її три місяці. Спочатку писала я, потім писала журналіст. Потім був редактор, яка щось там теж писала, на диктофон в мене брала ці коментарі, тому що я на гастролях десь, між містами. В Україні немає ні доріг, ні зв’язку. А потім, в якийсь момент, я їй подзвонила, кажу, слухайте, не треба ні гонорар, нічого. Я не можу брехати. Я не встигаю нічого. Ми не можемо написати цю книжку, тому що в мене просто немає часу. А це треба зайнятися. Плюс, ти написав, перечитуєш, боже, яка чепуха. Хто це буде читати? Коли ти любиш хорошу літературу, тобі хочеться, щоб і твоя книга була як мінімум Парфюмер Зюскинда, про всяк випадок. Тому я відклала цю справу. І я думаю, що треба змиритися з тим. Жодна людина в світі не встигає все. Просто ви маєте розставити пріоритети в своєму житті і обирати, що для вас важливіше, і туди присвячувати все своє життя.

– Ні, ну,  можна встигати все, якщо нічого не планувати.

– Або нічого не планувати, так.

– Як ти підзаряжаєшся? Як ти відпочиваєш? Де ти береш натхнення?

– Я люблю подорожі, як будь-яка нормальна жінка. Я жартую на концертах, що я вчу географію по штампам у закордонному паспорті, куди котик звозив, те місто на карту покажу. Але, насправді, дійсно, це подорожі, тому що мені складно в Києві вийти в якесь місце і просто спокійно пити каву, ні про що не думати, А там я можу розслабитись. Хоча це була дуже смішна історія, ми літали з кумою на концерт Beyonce до Варшави. Я виходжу з готелю як нормальна людина, з гулею на голові,  зранку після концерту – добрий день, Оля Цибульська, можна з вами сфотографуватися. Мені дуже приємно, звичайно, що люди впізнають і підходять, але це не дає розслабитися, звичайно. Так що я десь втікаю закордон. От ми зараз полетимо на Різдво, на Нестора День Народження. Він хоче до Стокгольму в музей Астрід Ліндгрен. Так що, ми там будемо гуляти між казками, і я буду надихатися, відпочивати, просто притискати до грудей своє кошеня.

– Є хтось, хто тебе надихає серед творчих особистостей? Можливо, приклад з когось береш, музику особливу слухаєш саме цього виконавця, і от це те, до чого ти прагнеш.

– Ти знаєш, я так боюся кумирів. Завжди, коли до мене на концерті підходить якась людина, і каже, Боже, ви ж. Я беру людину за руки і намагаюся пояснити, що я може і вау, але я жива людина, справжня, зі справжніми почуттями. Тому що артист – це професія, це ремесло, звісно, яким треба жити, який тільки в кадрі виглядає як глянцева картинка, а там, за кадром, сама знаєш, скільки роботи, скільки недоспаних ночей. Але оцеї, як це називається, мумінізації, як я кажу, мені би не хотілося. Мені подобається надихати людей, але такого, щоб у мене колись на стіні  висів якийсь плакат, і я прям мріяла цього артиста побачити, ні. Лев Толстой мені цікавий. Я читала його “Бегство из рая”, це його такі дописи про його життя, він майже в сто років втікав з хати помирати сам, бо жінка зробила йому отаку дірку в голові. І він, насправді, був дуже цікавим персонажем. Дуже цікаво милив креативно, і маркетологом був хорошим, і піарником сам собі, на той період. Така історія мені подобається. Я його перечитую періодично, і мені класно. 

– Як реагуєш на критику? Зараз це все перейшло в розряд хейтерів у соц. мережах, коли пишуть якісь там дописи, якісь коментарі, і так далі. Чи відповідаєш, і загалом, чи це тебе гнітить якось?

– Це мене не гнітить. Особливо, якщо це якась конструктивна критика, тому що я схудла реально завдяки своїм підписникам в Інстаграм. Люди мені писали “ви вагітна?” під кожною фоткою. І я просто втомилася писати, що я товста, розумієш? 

– Ти відповідаєш, так?

– Якщо масово люди звертають на це увагу, то це дійсно, напевно, щось зі мною не так. Треба якось прислухатись до людей. Тим більше, що у мене аудиторія в Інстаграм жива, не накручена. Я спілкуюся з ними, вони коментують, підтримують, лайкають. Дуже кльова тусовка у нас там, приєднуйтесь, хто ще не там. Я відповідаю на критику, тому що я вважаю, що якщо людина висуває свою точку зору на якісь моменти і там, де її не просять, треба бути готовим до того, що хтось засуне цю точку зору назад, звідки вона вилізла. Періодично, звичайно, сміються мої колеги, тому що кажуть, що дівчинка ж не може бути, я буваю дуже жорсткою, але я без, ну, в мені немає злоби, коли я відписую комусь. Якийсь чоловік, після виходу кліпу “Море” написав мені “А титьки пора сделать”. Я зайшла на його сторінку, мені так цікаво, що це за мужчина звернув увагу на мої груди і сказав, що мені потрібна пластична операція. І дивлюся, він з таким пузаном  нормальним. І я йому написала “я б з вашим животом мовчала”. Нічого такого, але він зайшов потім у особисті повідомлення і написав, каже, мені так стало неприємно, вибачте, що я вам таке написав. Я тепер зрозумів, як це боляче, коли якась людина просто там тобі пише і це в якомусь загальному просторі. Ніхто не має права так говорити. Тому, я не хочу бути вчителькою, Ольгою Павлівною, але мені хочеться якось просто навчити людей, натякнути людям на те, що потрібно бути добрішими одне до одного. Іронія – це дуже круто, самоіронія – це ще краще. Я неодноразово сміюся над собою, але просто злісно зливати свій поганий настрій на когось не треба. 

– Ти вибаглива? Є в тебе райдер, знаєш, коли влаштовуєшся? Крім того, що ти прийшла до нас на інтерв’ю, попросила, щоб тебе зустрічав принц Уельський.

– Я люблю комфорт, люблю комфорт, дійсно. Тому що від цього комфорту залежить мій виступ. Залежить те, що буде на сцені. Але я зрозуміла, що там в силу гастролей Україною, я розумію, що не на всіх майданчиках, де виступаєш, є цей комфорт. тому що дуже різні зали, дуже різні сцени. Дуже різні дороги і все решта. Тому комфорт в своєму житті я собі влаштовую людьми, які навколо мене. Команда то великий скарб. Я їх дуже люблю і дуже ціную. Вони дуже смішні. Вони веселять мене до сліз на репетиціях, ми веселимося на гастролях. Цікавий момент, що в нас немає в райдері алкоголю, і замовники дуже часто перепитують, чи ми нормальні, чи все з нами в порядку. Але нам весело і без цього. І, дійсно, моя команда, яка працює професійно, вони стараються зробити так, щоб я була в комфорті, максимально щаслива. Як наїджена, напиджена, вийшла і співала. Тоді все ОК.

– Я знаю, що артисти не дуже люблять відповідати на питання про творчі плани. А що далі? А що думаєш там найближчим часом робити?

– Про плани. Ти знаєш, я в цьому році планую подати заявку на участь у відбіркових турах до Євробачення від України. Довго не було пісні. Довго я думала, що мені не цікаво. Що в житті дівчинки 30+ вже було достатньо конкурсів. Але мені здається, що це дуже прикольно – знову відчути якесь хвилювання. Знову відчути, що таке здорова конкуренція. Так що, дасть Бог, будете дивитися, плакати і відправляти СМС.

– Розкажи, як ставишся до зірок у політиці. Та, ну, багато і твоїх колег з творчого цеху пішли зараз в політику. Чи в тебе є, можливо, якісь амбіції колись, потім, можливо, там Цибульську Президента можемо собі уявити?

– Ти знаєш, я нещодавно проїжджала Верховну Раду і думаю – блін, в мене там стільки знайомих! А приїхала я жовтою маршруткою Богдан колись із міста Радивилів в Київ, розумієш? І для мене там пообідати в якомусь  а-ля кафе це було top of the top моїх досягнень. Тому є в цьому щось. Це цікава дуже така ситуація. Чи планую я в політику? Я так мало поки ще зробила в своїй професії, і в мене ще апетитів відносно сцени, відносно телебачення, радіо мільйон. Я мрію про свій медіа холдинг. Я понаписувала там, що, мені здається, в Діда Мороза там серцевий напад. Але відносно того, чи буду я в політиці, не знаю. Я беруся за те, де я можу бути реально корисною. Якщо в мені колись буде відчуття, що я можу щось змінити, на щось вплинути, і мені буде не шкода  моєї нервової системи, то тоді так. Але я сподіваюсь, що в жінки, такої красивої, як я, будуть інші турботи на пенсії.

– А виступала колись перед політиками? Були корпоративи якісь, виступи?

– Напевне, я не знаю. В залі купа завжди людей, і  я на всіх дивлюся однаково. Вони всі мені хлопчики й дівчатка. Напевне, там були якісь політики. 

– А як взагалі ставишся до того, що зараз ідуть телеведучі, співаки і т. д.? Заперечення однозначного немає?

– Ні! Я їм не заздрю. Тому, що я нещодавно, до речі, якось задалася питанням, чи могла б я в житті займатися чимось іншим, крім сцени, окрім своєї артистичної кар’єри. І я зрозуміла, що це було б щось на рівні з тим, щоб приїхати а-ля в іншу країну, і знову намагатися комусь щось показати. Навчитися чомусь, якомусь новому ремеслу, і бути реально корисним. Тому що людина, яка щось робить, вона хоче мати плід своєї роботи, так. Вона хоче бачити результат. Інакше ти глобально нещасливий. Я максималіст. Якщо робити щось на максимум, то робити на повну. Так, педаль газу, як я люблю в підлогу, так і вперед. Тому я їм не заздрю. Я думаю, що це дуже нелегка ноша.  Особливо для людей творчих, які часто літають між мріями, які мусять надихатися, які тепер мусять бути в такому жорстокому графіку, особливо, коли вони дають якісь обіцянки. Тому не заздрю. Мені б туди не хотілося. Якби була чарівна паличка, мене запитали, чи хочеш ти, я б сказала, що ні.

– А якби була чарівна паличка, що б ти захотіла? Можна будь-що.

– Медіа холдинг! Якби була чарівна паличка.

– Ну, якби так, давай, не чарівна паличка, ближче до реальності. Мільйон виграла в лотерею. Ближче до реальності, мені здається.

– Боже!  Ми б його спустили в мене по бізнес плану.

– Що далі? Кажуть, там частину на благодійність, а там щось ще. Куди б ти витратила?

– Я би вкладала в український шоу-бізнес і в українську культуру. Це не означає, що я б накупила всім вінків і шароварів, і змушували би вчити пісню – ой чорна я, си чорна! Її я буду співати. Але я би, напевне, зробила б щось, можливо, для міста, в якому я виросла. Знаєш, відремонтувала Будинок культури, поміняла би штори. 

– Там вже, Олічка, попахує мерською посадою, тому штори будуть пильними.

– Як тільки ти включаєш альтруїзм, всі відчувають там політику. Ну, щось таке, що реально приносило би користь. Мені б хотілося щось зробити, що можна було б взяти в руки, чи побачити, чи відчути від цього результат. 

– Ти така дівчинка. В тебе пісня дівчинка. Ти часто в дописах пишеш – дівчата, дівчинка, і себе так асоціюєш. На який вік ти себе відчуваєш? Тому що, знаєш, часто ми говоримо – там мені 32 з гаком, але я відчуваю себе на 18. У тебе є така фішечка, чи скільки є, стільки є?

– Я не знаю, скільки мені років.

– Давай паспорт перевіримо.

– Нє, я знаю. я з 85-го року. От, якщо ви думали, що мені стидно сказати. Ні, мені скоро 35, за рік мені буде 35. Я якось порівнювала свої внутрішні відчуття перед днем народження, чи змінилась я для себе від того, яка була там 10 років тому. Я розумію, що ні. І найстрашніше, що, коли мені буде, дасть Бог, 90, буде те саме. Тобто, міняється тільки зовнішня наша упаковка. Але я сподіваюся, що медицина ступить крок далеко. Придумають чарівний крем, бо все решта я боюся й не роблю, я за натуральну продукцію. Що, все таки, можна буде себе якось тримати в хорошій формі, і вести правильний стиль життя. І якось, щоб все було ОК. Не знаю, скільки мені років. І не знаю, чи це добре, чи погано. Я спочатку злякалася, а потім думаю – може, це і ОК. Якщо нічого ніде не болить в попереку. Якщо в мене немає якихось думок, які мене грузять. Якщо не з’являються ніякі страхи. Значить, я на цій дорозі, де треба. Не треба боятись вовка в лісі, де його немає. 

– Так, про чоловіка ти не розказуєш, не показуєш. Не питаю, хто твій стоматолог і таке інше. Все тут зрозуміло. У вас є розподіл ролей? Знаєш, хто головний в родині. Не кажи, що Нестор.

– Ні, в нас демократія, я тобі скажу. В нас досить демократичні відносини. Напевне, тому вони й зберігаються. Бо я пам’ятаю, в тому далекому минулому, коли в мене були якісь відносини з чоловіками. І як тільки мужчина намагався чомусь мене навчити, або сказати, як треба, то він збирав  манатки і їхав, звідки приїхав. А тут, навпаки, історія. Це не значить, що мені преклоняється, як Клеопатрі, і в нас немає матріархату ніякого. Але ми якось вміємо дозувати впливовість в стінах своєї хати, за що я чоловіку дуже вдячна. І, напевне, тому ми разом. А е показую, тому що він цього не хоче просто. Я вже в якийсь момент кажу – ну, вже немає сенсу, тому що я ж тебе не накриваю ганчіркою в ресторані. Ми на вулиці, коли підходять фотографуватися, він навіть може там зробити фото з фанами, з усіма. Просто йому це не цікаво.

– А чому, коли ми зустрічаємось, ти йому мішок натягуєш на голову і кажеш – Альона, не покажу.

– Це тільки з вашою сім’єю так. Це тільки з вашою родиною так. Щоб не їв багато, бо в тебе дуже смачні пиріжки. Тому, не знаю, демократія. Напевне, демократія.

– Розкажи про ваше побачення якесь. Коли ви востаннє були вдвох? Можливо, кудись поїхали, полетіли?

– От, ми були в Парижі востаннє. Це було 5 років тому, до народження Нестора. А, в принципі, ми з Парижа Нестора привезли. І оце через 5 років знов полетіли в Париж. І друзі з нами жартували – ви там дівчинку ніяку не привезли з Парижу? Новеньку. Ні, не привезли. Ми були в Парижі. Ходили по тих же ресторанах. катались на велосипедах, бо було дуже тепло, класна погода. Ходили по Лувру, я дивилася на картини і надихалася. От, до речі, ми класно поговорили, і зрозуміли, що це так давно було востаннє. Що треба все таки ввести цього року традицію, і частіше бути вдвох, бо це важливо. Це відносини.

– А подорожі, це така найважливіша стаття, куди ти хочеш витрачати гроші? 

– Навчання. Я собі пообіцяла цього року вчитися. Я була на майстер класі Іванни Чаббак, вона прилітала до Києва з класом Майстерність актора. В мене є декілька педагогів, які теж роблять лекції не тільки в Україні, але й за кордоном. І буду вкладати, інвестувати буду в себе цього року. Пообіцяла собі.

– Так, про бажання. Ти говорила, що в вас сімейна традиція, коли на папірці ти все пишеш, скручуєш там і ховаєш в якусь іграшку ялинкову. Що ти цього року загадала? Які плани будуєш на цей рік? Таке, що можна розказати людям.

– Так, от я думаю, що з того, що можна, щоб не зробити предреліз, так, як каже мій піарник. Зараз я подумаю, що. Мене дуже довго просять приїхати з концертами в міста. Може, дасть Бог, цього року я наважуся. Подивимося. Я хочу зробити це максимально комфортно для глядача. Тому що мені хочеться, щоб шоу було класним, щоб був якісний звук, класне світло. І щоб квитки на це шоу міг собі дозволити кожен українець. Так. Ну, ще, не набрати назад 11 кг. Тому що мені без них набагато краще, ніж було з ними, правда.

– Ну, ти завжди круто виглядаєш. Ти працюєш зі стилістом чи сама одягаєшся? Там, ходиш по магазинах, шопінг?

– Я терпіти не можу шопінг. В мене депресія кожен раз, коли треба щось купити. От, зараз стиліст приїхала, викинула частину мого гардеробу, бо сказала, що нормальні люди вже не можуть це носити. І зима йде, вона каже – в тебе немає теплих речей. Кажу – нічого, я в машині. Я не можу вибратися на шопінг. Є стиліст Віра Джус, вона думає тепер над цим, голова в мене не болить. Я тепер думаю про пісні, про мистецтво.

– Шопінг ти не любиш. Які якості в собі розвиваєш? І як думаєш, які якості взагалі потрібні дівчинці, жінці в собі розвивати?

– От, ти знаєш, я цього року пообіцяла собі ризикувати, бути більш ризикованою. Я така не екстрималка. Я не люблю екстремальні  види спорту, хоча дуже мрію стати на серф. Я, до речі, теж собі пообіцяла, що я спробую цього року. Але я дуже довго все зважувала. Хоча я Стрілець, здавалося б, не Віси, там має бути все більш  швидко в моєму житті. але я роблю якісь речі, на які раніше б не наважилася. От, якби ти мене спитала півроку тому, чи буду я подавати заявку на відбірковий тур Євробачення, я б сказала, що ні.

– Я дивилась твоє інтерв’ю піврічної давнини, там – ні-ні-ні!

– А тепер я – а чого ні? А чому ні? Це великий майданчик Європейський, велика кількість глядачів. Це дуже крутий звук. Це дуже крута сцена. Це якесь журі компетентне. Це місце, де виступала Селін Діон та сама. Це місце там, на якому мріють з’явитися велика кількість артистів. Це кльова тусовка музикантів, саунд – продюсерів. Давай, подивимося, побачимо. 

– Розкрий нам трохи. Що там за пісня? Що там за ідея?

– Ідеї поки що немає. Поки є заявка, є пісня. Пісня мені дуже подобається. Я хочу, щоб подобалась людям, правда. Мені здається, що я наважилась, напевне, на цю історію, тому що, в першу чергу, я змінилась сама за цих півроку. Змінилась і внутрішньо, і зовнішньо. І з’явилась пісня, яка схоже на мене просто. І фотосет робила сьогодні, перед інтерв’ю з тобою. Я, коли щось роблю, там фотки, наприклад, і я дивлюся, і на фото маю бути я. Не якась жінка намальована, яка робить отак.

– Модель.

– Не модель, так, а Оля. І, коли я бачу, що там Оля, то тоді я на це погоджуюсь, і мені подобається. Я лайкаю тоді цю історію. І от з Євробаченням те саме. З’явилась  просто пісня, я її послухала, там Оля. Так, що можна їхати на Євробачення.

– Якби ти зараз, в будь-якій компанії, ну, я сподіваюсь, що зі мною могла відправитись будь-куди, куди б ми з тобою, Олю, взяли квитки?

– Барселона! В Іспанію, звичайно. Ми  б поїхали і повторили фільм “Вікі Крістіна Барселона”.

– Чекай, ми ж заміжні дами.

– Повертати  меню не значить – замовляти. Тим більше, в нас там є родичі, так. І, ну, дійсно, Іспанія це просто. Мені здається, що в минулому житті я таке щось там начудила, щось там залишилося. Тому що кожного разу, коли я приїжджаю в цю країну і в Барселону, я почуваюся максимально щасливою людиною. І в мені стільки натхнення, в мені стільки всього. І музика пишеться, і пісні, і вірші . І хочеться просто – аааааа! дихати глибше.

– Якби в тебе була можливість, ти б хотіла  жити в Іспанії чи в будь-якій іншій країні?

– Ноу, Юкрайна.

– Чекай, ну, ти так розмалювала, так тобі подобається. Така культура, і все.

Ти розумієш, я тобі казала, що мені, для мене бути українцем це не на салі спати, і не носити труси з вишиванкою, так. Для мене це любити місце, де ти народився. і є така штука, як генетичний код. Від неї ми нікуди не дінемося. І я тут максимально комфортна. Я тут відчуваю, що я можу говорити з людьми однією мовою. Я бачу цих людей на концертах. Вони мене чують. Я можу піднімати їм настрій. Я знаю, як з українцем домовитися, так. Я знаю, як стати корисною для цих людей.  Я люблю це місце. Я люблю цей борщ замість кави зранку. Я дійсно фанат України в хорошому сенсі цього слова. І ми це не тільки калина. І це не тільки пісня про сонце, і про вербу, і про все. Ми це сучасна країна, молода така, як ми з тобою. Сексуальна. Та, яка цікавиться. Яка вчиться. Яка розвивається. Яка вміє бути комунікабельною. Яка вміє будувати відносини. Тому треба бути там, де ти можеш бути корисним. Тим більше, в нас є діти, так. І мені б найбільше за все хотілося, щоб Нестор виріс тут, отримав класну професію і пишався тим, що він українець. І робив щось для України. А за кордон, вертати меню, не значить – замовляти  їсти. Я хочу – устриці найсмачніші в Парижі. Я люблю нормандські. Я обожнюю подорожувати. Я мало подивилась світу. Мені хочеться більше подорожей. І хочеться виділяти на це час. Але жити тільки вдома. Ну, ти заходиш з роботи в хату, відкриваєш двері, і ти відчуваєш – я вдома! От, в мене таке саме відчуття.

Джерело: Наш.live

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Нагору